Легковий автомобіль дістався узбережжя вночі і зупинився край кручі, на жорсткій, вигорілій траві. По-під кручею знаходилось море, але подивитися на нього не вдалося. Тишка не пустили в такий пізній час, як маленького, і моря він так і не побачив.

     Засмучений, він довго чекав, поки батьки напинали намет, вечеряли й укладалися спати. Його, звичайно, теж уклали, але як йому було заснути? Він приїхав до моря вперше і навіть не міг собі уявити – яке воно?

     Вже в наметі, після того як батьки заснули, Тишко почув море. Воно лагідно пошумувало в темряві зовсім близько, і його розмірений, то наростаючий, то вщухаючий шум нагадував подих сплячого. Хлопчик припав вухом до брезенту і слухав, як спить море.

     Потім він ліг, вмостився зручніше і приготувався чекати світанок. Він виспався в машині поки їхали, а подорожували вони цілий день і майже всю ніч, тож до ранку лишилося недовго. Але й цей час тягся повільно, як у черзі за морозивом. Стомившись від чекання, Тишко наважився вийти з намету ще поночі.

     Місяця не було. Чи він не зійшов, чи вже сховався, хлопчик не знав. Тільки зорі сяяли з висоти. І Тишко постояв під зорями, тримаючись рукою за відтяжку намету та вдивляючись у темряву. Вдавалось розрізнити землю і її край, де вона обривалася в чорну порожнечу. Хлопчик боявся підходити до того місця; навіть дивитися туди було боязко.

     Він потинявся біля намету, біля машини, біля складених речей, накритих брезентом. Увесь цей час море нагадувало про себе тихим зітханням. І хоча хлопчик ніколи його не бачив, але вже почав уявляти собі.

     Звідкільсь прибіг пес і Тишко присів навпочіпки, щоби бути одного з ним зросту, й почав розпитувати про море. Пес не відповідав, і тоді Тишко попросив його хоча би показати стежку, щоби спуститися до води. А коли пес побіг уздовж провалля, хлопчик пішов слідом. Йому кортіло побачити море, і чим далі він йшов, тим менше страх полонив його. Його тішило, що усі сплять і нескоро кинуться його шукати. Він радів ще й з того, що побачить море перший.

     Потемки десь загубився пес, і Тишко залишилася один. Отут йому й трапилась стежка, що вела униз по крутосхилу, і він обережно спустився на берег й побачив у світанковій імлі початок моря. Воно лежало перед ним величезне, чорне і вже не зітхало.

     Заснуло, – подумав хлопчик і ступив у воду.

     Через декілька кроків він озирнувся, постояв, роздивляючись навколо. Він передумав йти далі і, вмочивши у воду палець, спробував море на смак.

     Потім він вийшов на берег і почав чекати сходу сонця. По мірі того, як розвиднялось, море відкривалося перед ним все ширше, все безмежніше. Йому ще не доводилось бачити стільки води, яка нікуди не текла, а просто лежала – спокійна, тиха, гладенька, ледь освітлена край горизонту. Дивовижним було відчуття безмежної морської далечини, що відкривалась перед очима ген-ген до обрію, приголомшуючи своєю величністю.

     Зі сходом сонця вода стала прозора, як тонкий лід, крізь який усе видно. Проглядало дно, що похило сходило на глибину, всуціль захаращене камінням. Оддалік темною смугою скупчились на воді водорості. Їх принесло до берега припливом чи навпаки, віднесло від берега, і там, збиті у суцільну зелену масу, вони плавали, неначе морський дракон відпочивав на воді, вигріваючи на сонці свою зелену спину.

     Поглядаючи на "нього", Тишко мандрував узбережжям. Він не боявся заблукати: ліворуч від нього було море, праворуч – скеля, а перед ним по гальковому пляжу, що тулився вузькою смугою по-під кручею, нишпорили поодинокі чайки. Білі, сизокрилі, вони незграбно перевалювалися з боку на бік при ході, точнісінько як качки. Зате, сидячи на воді, чайки ставали схожі на паперові пароплавчики, що вміють злітати, – тільки від води вони відривалися тяжко, з розбігом, часто-часто перебираючи ногами по воді.

     Засвітла хлопчик забрів у воду вже більш сміливо. Вода виявилася теплішою, ніж вологий беріг, навіть захотілося поплескатися в ній. Зайшовши в море по пояс, він раптом побачив свої ноги, смішно вкорочені у воді. Тишко засміявся і весело глянув навкруги – кому б показати, аж раптом помітив, як із води спливає велика сіра спина зі стоячим плавцем.

     Спина була широка, гладка і мокро виблискувала на сонці разом з високо піднятим плавцем. Ніколи в житті Тишко не бачив таких величезних спин у воді з такими височенними плавцями.

     Напевно, ця не риба, – подумав він. – Напевно, це акула.

     І ноги самі собою почали відступати назад. Хлопчик задкував до берега, не зводячи очей з "акули".

     Її плавець спочатку з'явився біля плаваючих водоростей і там пірнув, потім вигулькнув знову, вже ближче до берега, – високий плавець, серпом відігнутий назад, із глибоким вирізом позаду і тонко загострений на кінці, від чого здавався зігнутим ще дужче. Він занурювався у воду, як поплавець, а коли зринав, слідом за ним із води зринала сіра спина, туга на вигляд і пружна.

     Тишко вже був на березі, але відступав усе далі, побоюючись, як би ця "спина" не вийшла з моря на сушу. Йди-но, знай, що в неї на думці. Адже вона не просто собі пливла морем, вона з розгону напливала на берег, виштовхуючи перед собою шумливу хвилю. І тоді стало видно не тільки спину, але й голову з великим качиним носом, і біле гладке черево.

     Схоже, це була не акула, а якась невідома Тишкові морська істота. Вона завмерла на мить, лежачи на гальці, і хлопчик почув дивні звуки, що нагадують пташиний щебет.

     Незнайома істота розмовляла!..

     Можливо навіть зверталася до Тишка на своїй мові, хотіла щось йому сказати. Але в цей час хвиля, що вигорнулась на берег, почала повертатись назад у море, і разом з нею розмовляюча "риба" зійшла своїм двометровим тілом на глибоке. У прозорій воді було видно, яка вона незвичайна, і як занурюється все глибше у море, і тане там, у зеленуватій глибочині.

     Деякий час Тишко дивився на спустілу поверхню моря, очікуючи на появу дивовижну "рибину", потім подався берегом до табору, по дорозі розглядаючи медуз. Їх викинуло хвилями, напевне під час шторму, і вони лежали на каменях безформними желейними грудками і холодили ноги, якщо випадково наступиш. Багатьох із них хлопчик кинув назад у море.

     Піднявшись по стежині на кручу, він побачив неподалік машину, намет і маму біля розкладного столу. З-під машини випростались татові ноги, і Тишко підходив до них з острахом, поглядаючи скоса, і нишком кидаючи погляд на маму. Він побоювався, що його сваритимуть за самовільну прогулянку. Він не знав, що його було видно з кручі увесь час, поки він гуляв берегом.

     – Де це ти був? – запитала мама з посмішкою.

     – Море дивився.

     – І що ти бачив?

     Тишко звів плечима, не знаючи як розповісти.

     Мама дивилась на нього, посміхаючись:

     – Дельфінів бачив? – розпитувала вона і, плутаючи дельфінів з катранами, похвалилась: – А ми з татом бачили. Їх тут з десяток пропливло біля берега. В усіх спини чорні і плавці загнуті, як в акул.

     – Мій дельфін був один, – сказав хлопчик. – І він був сірий.

     – Що ж він робив, твій самотній дельфін? – жартома поцікавилась мама.

     – Нічого не робив. Він тільки підплив до берега і щось говорив.

     – Можливо, він розмовляв з тобою?

     – Можливо, – тихо погодився хлопчик. Він розумів, що йому не вірять.

     – Вигадуєш ти усе, – зауважив тато, вилізаючи з-під машини. – Краще скажи – чому пішов без дозволу?

     – Я море дивився.

     – А тут що? – він вказав у бік кручі.

     Тишко підійшов до краю кручі і подивився униз. Там починався піщаний пляж дачного узбережжя, і там серед розкиданих порожніх пляшок, кульків та пожмаканих паперових обгорток нишпорили чайки, підбираючи недоїдки. Якась жінка в халаті, забрівши у воду, мила брудний посуд, і навсібіч розходилася по морю велика масна пляма.

     – Ну що? – запитала мама, поклавши руку на голову сина. – Море усюди однакове. Бачиш?

     – Бачу, – тихо відповів Тишко. – Але ти не бачила, яке воно було там...

*          *           *

           Першокласнику Сашкові купили курточку – гарненьку, помаранчеву, з блискучими застібками. Мама дозволила вдягати її тільки до школи, і Сашко ледве дочекався ранку. А по дорозі до школи настрій у нього був святковий, як на параді, коли він сидів у тата на плечах і розмахував прапорцем з повітряними кульками.

     Біля школи його зустріли однокласниці й одразу помітили обновку:

     – Який ти вбраний сьогодні.

     – Яка в тебе курточка.

     – Ну-мо покажися.

     Сашка показався спереду і ззаду, навіть посовав застібками блискавок на всіх кішеньках.

     Дівчатка переглянулися: – Ну і ну.

     На сходах шкільного ганку їх наздогнав Степан з останньої парти.

     – Ух ти, яка куртяга! – сходу відзначив він. Похватав Сашка за м'які рукава, за дуті плечі і поцікавився: – Чия?

     – Моя, – відповів Сашко.

     – Бачу, що не сусідська. Чия фірма, питаю?

     – Фірма? – Сашко замислився. – Не знаю навіть. Не спитав.

     – Дай-но подивлюсь. – Степан зайшов ззаду, загорнув комір, щось там почитав і зовсім іншим голосом сказав: – Штатна.

     – Штатна? – повторив Сашко, не знаючи, пишатися цим чи ні.

     – Робиш вигляд, що не знав. Дурником прикидаєшся, хлястик американський.

     – Ти що? – сторопів Сашко. – Це ж я! Я ж тобі значок учора подарував.

     – Значком не купиш. Я не такий продажний, як ти. А ну, пішов звідси! – гримнув Степан.

     Настрій у Сашка відразу зіпсувався, і хоча він лишив курточку в гардеробі і зайшов до класу як завжди, у випрасуваній формі з білим комірцем, – його все одно не визнали за свого. Степан все розбазікав.

     – Сашка-америкашка, – чулося з усіх боків. І Сашко ледь стримувався, щоб не розрюмсатися при дівчатках.

     Після уроків він не пішов гуляти надвір. Він сидів вдома, чекаючи на маму. А коли дочекався, перш за все запитав:

     – Хто такі американці?

     – Люди, що живуть в Америці. Переважно так називають себе ті, що живуть у Штатах.

     – А що таке "штати"?

     – Країна. Сполучені Штати Америки.

     – А там живуть добрі люди чи погані?

     – Люди, як люди. Не розумію, що ти маєш на увазі?

     Сашко подумав і задав більш конкретне запитання:

     – Чим вони від нас відрізняються?

     – Якщо ти маєш на увазі тих, хто живе у Штатах, то там багато заможних людей. Їх називаються мільйонерами або ще бізнесменами.

     – Чому?

     – Що "чому"? – не зрозуміла мама.

     – Чому там багато заможних?

     – Тому, що там роблять от такі славні курточки, як у тебе. А чому ти про це запитуєш?

     – У школі мене почали дражнити "америкашкою".

     – Будь розумним, не звертай уваги.

     Сашко поміркував над цим, стоячи біля вікна і дивлячись на двір. Потім звернувся до мами:

     – Можна мені погуляти в курточці у дворі?

     – Тільки акуратно, – погодилася мама і випровадила Сашка на вулицю.

     У дворі жовтогаряча курточка не викликала особливої уваги. Спочатку Сашко тримавсь насторожено, але ніхто не запитував про зловісну фірму і все було добре, поки не з'явився Степан. Він відразу закричав:

     – Сашка-америкашка.

     І образа почалась спочатку.

     У рідному дворі Сашко не міг стерпіти образи і з кулаками кинувся на кривдника. Але вже з усіх боків кричали "Сашка-америкашка", і він зрозумів, що з усіма не переб'єшься.

     Ображений він утік за ріг будинку, і там зустрів тата, що повертався з роботи.

     – Що ти тут робиш? – запитав він. – Чому не граєшся з усіма у дворі?

     – Я тебе чекаю, – відповів Сашко і попросив: – Напиши мені, як буде "америка" по буквах.

     Він подав татові паличку і розрівняв землю черевиком:

     – Отут напиши.

     Поки тато писав, Сашко розпитував про бізнесменів – гарні вони чи погані?

     – Дивлячись на чому робити бізнес? – відповідав тато.

     – А мільйонери на чому роблять?

     – На різному. Є й такі, хто роблять зброю і продають ворогуючим країнам. Тобто посилюють ворожнечу і багатіють з того.

     – Навіщо?

     – Щоб розбагатіти.

     – Та ні, я питаю, навіщо робити зброю – щоб людей убивати?

     – Про це тобі ще рано думати. Поки-що вчись читати й писати. Зможеш прочитати, що я написав?

     Сашко прочитав по складах: "А-ме-ри-ка". І стер написане.

     – Не це, – сказав він. – Напиши країну, де живуть бізнесмени.

     – Сполучені Штати?

     – Ага.

     Тато написав і, йдучи додому, попередив: – Довго не гуляй, час вечеряти.

     – Я незабаром буду, – пообіцяв Сашко. І тільки-но тато пішов, скинув курточку і звірив букви на ярлику підкладки з тими, що були написані на землі.

     Букви співпали...

     І тут Сашко зрозумів, що його так і будуть дратувати "америкашкою", допоки курточку не зносить. Тоді він кинув її на землю і початків топтати ногами, приказуючи:

     – Ось тобі, ось тобі.

     Помаранчева курточка лежала потоптана, зачовгана, але ціленька; їй було вочевидь цього замало. Тоді Сашко підхопив її і побіг до вогнища, де двірник палив сухе листя. Настромивши курточку на кінець палиці, він сунув її у розпал вогню. І вона спалахнула яскраво, як смолоскип, у піднятій руці. А коли підбіг двірник і затоптав полум'я, вона вже майже вся згоріла.

     Двірник повів Сашка додому, тримаючи за руку, щоби не втік.

     – От помилуйтеся, – показав він батькам те, що лишилось від курточки.

     Мама сплеснула руками і, відвернувшись до вікна, заплакала.

     Двірник не йшов. Переступаючи з ноги на ногу, він тупцював на порозі; йому хотілося подивитись, як будуть карати Сашка.

     Тато взяв у двірника залишки курточки і сказав – спасибі. Він почекав, поки двірник пішов, тоді зачинив двері і звернувся до Сашка:

     – Навіщо ти це зробив?

     Сашко мовчки розглядав татові пантофлі.

     – Я запитую, навіщо ти це зробив? – суворо повторив тато.

     Тоді Сашко підняв погляд і відповів:

     – Мені ненашого не треба. Я хочу нашу курточку носить.

*          *           *

     Біля сільської водокачки край села в спекотний полудень напували коней. З водогону вода стікала по трьох жолобах, розташованих похило в довгий ряд, щоби з верхнього переливалося в нижній. А далі, з найнижчого останнього жолоба, вода точилась просто долі – на старе тополеве поліно, підкладене в місці зливу, щоби не утворилося глибокої вимивини.

     Коні підходили до водопою табуном, і пили довго, з перервами, голосно фуркаючи. Вони юрбилися біля першого, найвищого жолоба, немов розу-мію-чи, що в ньому найчистіша вода. З другого жолоба їм теж було зручно пити, але до нього підходили лише останні з гурту. А до третього – коні не йшли; з нього пили тільки лошата.

     Свіжа вода наточувала благодатну на спекоті прохолоду, від якої не хотілося відходити. То один, то другий кінь піднімав голову і з мокрих губ капотіла у жолоб вода. І, вже напившись, вони продовжували стояти, вряди-годи трясучи головами і посмикуючи шкірою, щоб відігнати гедзів, що особливо настирливі біля води.

     Коні поводилися мирно і дозволяли поплескати рукою по теплих мускулистих шиях, погладити м'які, бархатисті носи, що ледь уміщалися в долоні; навіть коси на гривах давались плести. Але на спробу заплітати їм чубчики, -трясли головами.

     Згодом табун рушав на пасовище, дрібно вистукуючи копитами по гучній, спеченій сонцем землі, і біля водокачки запановувала спекотна тиша. Чувся тільки розмірений скрип вітряного колеса високо в небі на металевій вежі та шелест його цинкових лопатнів. Обертаючись, вони виблискували на сонці, схожі здалеку на пелюстки величезного білого соняшника.

     Серед господарчих будівель водокачки знаходився бункер – велике бетоноване вмістилище, у якому намірялись зберігати надлишки води, щоб вітряне колесо не крутилось даремно. Та сталось так, що бункер залишився незадіяний, як і водомір під конічним бляшаним дахом.

     Про те, що в бункері немає води, Андрійко дізнався випадково, коли під час обіднього водопою почув приглушене нявкання. Здивований він поїхав верхи на смирній чалій конячці і трохи покружляв поміж будівель водокачки, не в змозі визначити, звідкіля долинає це ремствування. Тоді й знайшов отвір у стіні бункера біля самої землі і, спішившись, зазирнув униз.

     В темряві, геть непроглядній проти яскравого сонячного світла, нічого не вдавалось розгледіти. Але саме відтіля, із глибини пітьми, чувся розпачливий плач кошеняти. Лише призвичаївшись до мороку, Андрійко побачив, як глибоко в землю сягає круглий простір бункера, і десь із самого дна цієї бетонної ями волав затворник.

     – Не плач. Зараз визволю, – утішив він кошеня. І роздобув засувну жердину з порожнього кінного загону неподалік й опустив її на дно бетонної ями.

     Але жердина виявилася замала, та й кошеня було надто маленьке, некмітливе. Воно не розуміло, що треба дертися нагору по жердині; сиділо собі на бетонній долівці, зіщулившись, перелякано дивлячись вгору.

     Тоді Андрійко вирішив спуститися до нього – поставив жердину похило до стіни і, тримаючись руками за край отвору, опустив ноги, намацав верхній кінець жердини, та тільки-но став, як вона візьми й зслизни по гладенькій стіні. Так що Андрійко й отямитися не встиг, як миттю опинився в ямі.

     Спочатку він не надав цьому значення, потер забиту ногу, потім погладив руде кошеня і, посадовивши його на кінець жердини, підняв до яскраво освітленого виходу. Кошеня наважилось перейти на поріг отвору, усілося там і, дивлячись униз на свого рятівника, залилося ще більш жалібним нявканням.

     – Не переймайся,– заспокоїв його Андрійко.– Я виберусь. Адже я – не ти.

      Він мав на увазі, що розуміється на тому, як треба дертися по похилій жердині. Але вона не хотіла стояти на гладенькій долівці – сковзала, і після кількох невдалих спроб вибратися, хлопчина зрозумів, що потрапив у халепу. Увесь цей час руде кошеня сиділо на місці і дивилося вниз. Воно не кидало свого рятівника напризволяще.

     Андрійко сідав на холодну долівку, обхоплював руками коліна й похмуро дивився довкола, оглядаючи сирий та затхлий напівморок. Тоді підхоплювавсь на ноги, ходив по колу, обмірковуючи своє становище та поглядаючи вгору на кошеня. Як воно потрапило у яму, Андрійко так і не дізнався, а крім нього там знаходилися товсті жаби з горбистою сірою шкірою в зелених прожилках. Вони ворушилися по краям бункера та час від часу виплигували на бетонні стіни. Але жаби не скаржились, і він не брався їх рятувати.

     Знайшли його, коли табун покинув водопій, і чала конячка повернулася до гурту коней без вершника.

     – Я не зрозумів, куди він подівся, – розповідав згодом гуртівник. – Пропав підпасок, як крізь землю провалився. Потім чую – нявчить. Та все на одному місці. Дай-но, думаю, подивлюсь. Аж бачу – сидить кошеня біля бункера, як пришите, й ні з місця. Якби не воно, кукував би Андрійко до ранку у тїй ямі. Завдяки своєму рудому спасителю його й знайшли.

*          *           *

     У другому класі міської школи з Ярославком сталося щось незрозуміле. Він почав запізнюватися на уроки наприкінці першої чверті. І чим далі – на довше.

     – Що трапилось, Ярко? – розпитувала мати, прочитавши запис вчительки у щоденнику. – Чому ти запізнюєшся до школи?

     Ярославко мовчав.

     Тоді мати переказала татові, що вчителька викликає батьків до школи. І наступного дня тато пішов із сином дізнатися в чому справа.

     Вони вирушили до школи пішки, хоча можна було вигадати час на автобусі.

     – Ти ходиш пішки? – поцікавився тато.

     – Пішки, – підтвердив Ярославко.

     – А довго йти до школи?

     – Хвилин двадцять.

     – Чому ж ти запізнюєшся?

     Ярославко скривився й ніяково відповів:

     – Не зна-аю.

     – А ти завжди ходиш цією дорогою?

     – Коли як.

     – Тобто, ти ходиш інакше?

     Ярославко промовчав, але тато допитувався:

     – Тож так чи ні?

     – Я ж кажу: коли як.

     – А як інакше?

     – По-під садом. Пішли, покажу

     Вони звернули в провулок і через прохідний двір вийшли до великого саду. Уздовж нього в траві вилася стежина, і вони простували по ній. Після багатолюдної міської вулиці тут було незвично тихо. У ранковій тиші лунко видзвонювали голоси синиць, неначе живі годинники, а на пожовклих стеблах будяків мелодійно і голосно перегукувались яскраво забарвлені, наче мальовані, щиглики.

     – Ти ходиш цією стежкою, щоб подивитися на пташок? – висловив здогад тато.

     – Це не пташки. Це щиглі.

     – Тому ти й запізнюєшся до школи?

     – Звідси до школи навіть ближче, – заперечив Ярославко, вказуючи рукою на школу: – Он вона, на пагорбі.

     Тато подивився на школу, потім на годинник.

     – Подивимося, подивимося, – сказав він.

     І вони пішли уздовж яблуневого саду, дослухаючи пташині співи. Тоді Ярославко й запропонував подивитись на щось незвичайне:

     – Хочеш, я покажу тобі таке, чого ти ще не бачив?

     – А це не займе багато часу? – насторожився тато.

     – Це по дорозі.

     – Добре, – погодився тато. – Тільки швидше. Куди треба йти?

     – Нікуди. Я ж кажу: це по дорозі.

     Дійсно вони нікуди не звертали і незабаром вийшли до пагорба, на якому стояла школа. Піднявшись по схилу, Ярославко зупинився.

     – Прийшли, – сказав він.

     – Куди прийшли?

     – Ти ж хотів побачити, – нагадав Ярославко.

     – На що ж тут дивитись?

     Перед ними розстелився яблуневий сад. З пагорба було видно, який він великий і як далеко тягнеться до обрію, ген до березового гаю, що виднівся вдалині.

     – На що тут дивитися? – повторив тато своє запитання.

     – Зачекай.

     – Чого чекати?

     – Ти ж хотів побачити. – Ярославко придивлявся до далекого гаю. – Ось незабаром.

     – Що незабаром?

     – Зараз побачиш.

     Вони почекали хвилин п'ять, і татові урвався терпець.

     – Довго ми будемо тут стояти?!

     – Зараз, ще трішки, – благав Ярославко. – Вже скоро.

     Пройшло ще кілька хвилин, і він схвильовано запитав пошепки:

     – Бачиш?

     – Що?

     – Дивися он туди. – Ярославко вказав у бік березового гаю. – Невже не бачиш?

      – Ні, – збентежено відповів тато.

     – Я менший за тебе, а й то бачу, – присоромив його Ярославко. – Ну он же, над лісом.

     – Що над лісом? Сонце?

     – Отож. – Ярославко кивнув. – Я завжди його тут зустрічаю.

     – Тепер зрозуміло, чому ти запізнюєшся.

     – Я не запізнююсь,– заперечив Ярославко. – Це воно запізнюється. А я приходжу вчасно.

*          *           *

     Акимка вперше побачив з такої височини своє селище, що простяглося вздовж берега Шилки. Звідси було не розгледіти дальньої вулиці під горами за чорними, критими толлю хатами, і виступ скелі приховував нові будівлі за устям Кари. Але центральну вулицю було добре видно. Особливо її сонячну сторону, вимощену настилом із грубих дощок поверх нетесаних лежнів, що впаялися у засохлу грязюку.

    Проїжджу частину з глибокими вибоїнами цілісінький день займали верескливі чушки¹, валяючись у пилюці посеред вулиці. На яскравому сонці пилюка виглядала майже білої, і на її тлі дерев'яні хати здавалися ще більш чорні. Старі, осілі в землю, вони були рублені по одному зразку вмілими майстрами, які клали колоди настільки щільно, що виплеснута на стіну вода із відра не просочувалась усередину будівля ні крапелиною. Від цих зрубів повівало віковою старожитністю і тією правічною тишею, у якій дрімала неходжена сибірська тай² на гірських відрогах у верхів'ї Шилки.

    Вода в річці по-літньому впала, хоча течія залишилась стрімкою й бурхливою. Особливо вирувало на кам'янистому перекаті навпроти вигону, де паслися свійські кози і куди тричі на тиждень сідав допотопний пропелерний літак – "кукурудзяник". Саме туди почав навідуватися Акимка цієї весни. Прихопивши книжку, він ішов вздовж берега річки до перекату і надовго залишався там.

    Йти доводилося далеко, у кінець вигону, де річка, оминаючи галечник,³, круто звертала під високу скелю. І щоразу, прийшовши до перекату, Акимка дивився на бурхливий потік, усвідомлюючи силу течії. Потім розташовувався на невеличкому п'ятачку піску серед каміння і читав книгу про ловчих птахів.

    Над вигрітим камінням в пекучому повітрі постійно відчувалась присутність ріки. Вона шуміла уздовж галькової коси і стрімко плинула під скелю, що виходила з води майже прямовисно на дальньому від Акимки березі. Скеля була величезна, і протилежний берег від цього здавався близьким. Вершину скелі вінчала купка низькорослих сосен, що дивом трималися на юру. Спуститися відтіля до соколиному гнізда уявлялося Акимці неможливим. Цю думку він відкинув одразу, і за довгі години роздумів, вирішив, як здійснити задумане. Навіть запасся шматком рибацькою мережі і сховав її під примітним каменем.

    Піднятися на скелю він задумав ще з того дня, коли почув поклик сокола і затим помітив його силует на уступі над прірвою. Сокіл був білий з рудими кінчиками крил й охвістям. Це був рідкісний білий кречет – честник, по-ловчому, і Акимка з захопленням думав про нього. Але навіть на думку не клав упіймати дорослого птаха за допомогою кутні⁴. Інша справа – взяти гніздаря,⁵ тобто пташеня, і виростити з нього ловчого сокола. І до цього Акимка старанно готувався.

    В обмін на хутро кількох чорних вивірок він придбав книги про ловчих птахів і дізнався, коли потрібно брати з гнізда і як виносити й вибавити челічу⁶. Він вже приготував усе необхідне: викроїв рукавицю зі шкіри ізюбра, щоб убезпечити руку від єми,⁷ виготовив обносці⁸ з сириці і пошив ващагу – торбу, де зберігається вабило.⁹ Тепер Акимку ніщо не утримувало, крім думки зірватися зі скелі і скрутити собі в'язи. Але він вважав, що не це змушувало його відкладати сходження на скелю зо дня на день; він не знав достеменний час появи пташенят у білого кречета і не міг точно визначити їхній вік.

    Сьогодні він прийшов, як звичайно, о третій пополудні і сів із книгою на березі. Спекотну тишу наповнював невгамовний гул перекату, крізь який виразно чулося, як бився ключ, лунко падаючи по розпадку неподалік того місця, де мешкали соколи. Там стояв береговий знак – смугаста червоно-біла щогла з висячими на щаблині геометричними фігурами, що вказують ширину і глибину перекату. Але судноплавних знаків Акимка не знав і лише здогадувався, наскільки глибока тут річка і як підступно причаїлось підводне каміння під її поверхнею, що нуртує на перекаті.

    Час від часу до ріки підходили на водопій свійські кози. Вони граціозно ступали по каменях, неначе ті кіноактриси у фільмах, що бачив Акимка в селищному клубі, якщо була нагода потрапити в неділю на вечірній сеанс. От тільки гедзі тут літали і вельми дошкуляли козам. І саме цікаве було те, що білі кози набагато спокійніше паслися й пили, – вони не так страждали від гедзів, як чорні. І якби чорні кози здогадувалися про це, вони б, мабуть, зажурились.

    Акимка розкрив книгу і почав читати про мистецтво беркутчі,¹⁰ час від часу поглядаючи на скелю. Після білих сторінок скеля виглядала зовсім чорної. Вона була повністю в затінку.

    Зненацька пролунав дзвінкий соколиний клекіт, і з неба стрімкою білою цяткою майнув сокіл. На чорному тлі скелі чітко позначився летючий білий обрис птиці з гострими, загнутими назад крилами, – її прискорений падінням політ, і виступ, на якому кречет завмер білим стовпчиком.

    Одразу ж звідтіля долинув лемент пташенят. Там знаходилося гніздо, і Акимка в котре відзначив орієнтири, за якими намірявся його знайти, коли надійде час піднятися на скелю. Про те, що цей час надійде, він думав відсторонено, як думають у мріях чи уві сні.

    Сьогодні пташенята кричали голосніше звичайного. Можливо, Акимці так здалося, але звернувши на це увагу, він вже не міг не думати про це. невдовзі його приголомшив здогад, що час настав!

    Тільки-но він це усвідомив, як думки вихором закружляли в голові, і відразу ж виникло безліч невирішених питань. Виявляється, він був не готовий до сходження на скелю, бо виразно напрошувалось безліч одговірок. Але Акимка змусив себе розібратися в усьому спокійно.

    Метушливі думки, викликані несподіваним рішенням, поступово угамувалися, і до нього повернулась розважливість. Він почав бачити усе чітко й виразно, і тривалим поглядом оглянув скелю. Вона здіймалась над водою прямовисно, йдучи круто в небо, а виступ, на якому знаходилося гніздо, навіть нависав над рікою. Дивлячись на нього, Акимка вперше збагнув, що дістатися туди навряд чи можливо, і довго й ретельно зважував, чи має він шанс на успіх.

    Він не квапився. Його не переймала та розпачлива рішучість, що виникає від остраху, і не було поспіху від боязні передумати. Він звик приймати будь-яке рішення без метушні, успадкувавши цю звичку від предків, староворів, що замешкали ген-коли цю глушину і підкорили цей дикий край своєю похмурою завзятістю. Для того вони і прийшли сюди з України разом із Єрмаком – прийшли обживати вільні для поселення землі і убачаючи кожну річкову долину неквапно вирішували по-українському розважливо: "Чи та вже земля, чи не та?" Отак і виникла назва столиці цього краю, незрозуміле для росіян, – Чита.

    Нарешті Акимка відірвав погляд від скелі і повільно звівся на ноги. Він рушив до каменю, під яким ховав рибацьку мережу. Підперезавшись нею, як паском, він неквапно подався берегом ріки назустріч стрімкій течії.

    Берега тутешніх річок захаращували камені-окатиші впереміш з галькою, і Акимка уважно стежив, куди ставити ноги. Один раз він зупинився й озирнувся, розмірковуючи, куди знесе його швидкий потік, надумайся він пливти звідси. Йому подумалося, що заходити в річку ще рано, і він пішов далі берегом, відчуваючи, як пече сонце у плечі.

    Зайшовши достатньо далеко, він ступив у воду. Вона завирувала навколо ніг, завиваючись у крутежі, а коли досягла колін, Акимка відчув усю силу течії. Вона валило з ніг, так що йому ледве вдавалося утримувати рівновагу в бурхливому потоці. Ступні ковзали по обкатаному камінню, що вислизувало з-під ніг, і було чутно, як воно, підхоплено течією, глухо стукотить, перекочуючись на дні і б'ючись одне об одне. Утримуватися на ногах ставало дедалі важче і, коли не стало сили противитися бурхливій річці, Акимка ліг на воду і поплів.

    Відразу стало легко і тихо. Акимка навіть посміхнувся тій легкості, з якою утримувався на плаву. Він глянув на ближній берег, що стрімко проносився повз нього, і стривожився. Нічого власне він не припустив, але швидкість, з якою несла його ріка, була страшлива. Акимка спробував плисти проти течії, щоб зменшити швидкість, і відразу відчув, як завирувала навколо нього вода. Він повільно просувався навскіс течії до середини ріки, але незабаром його тіло почала зводити судома від надмірної напруги сил – мізерно малих у порівнянні з могутністю потоку. Тоді він перевернувся на спину і поплів горізна, довіривши себе ріці. І вона підхопила його й стрімко понесла прямо під скелю, а грізна кам'яна громадина почала насуватися на нього, заступаючи собою небо.

    З поверхні ріки скеля виглядала набагато вище, а біля її підніжжя вода хлюпотіла крутими хвилями. Дивлячись на те місце з берега, Акимка думав, що там мілина. Зараз він зрозумів, що там підводні валуни, і вони чатують на нього у чорній глибині ріки з гострими, ріжучими краями. Акимку несло прямо на них. Він нічого не міг зробити, лише виставив ноги вперед якнайдалі, щоб прийняти перший удар та хоч якось запобігти зіткненню на такій моторошній швидкості. Він напружився всім тілом, чекаючи самого гіршого, і через мить навальна течія втягла його у самісінький вир.

    Акимка відчув, як його потягнуло донизу, він пішов під воду з головою, і тої ж миті збоку вдарив потужний струмінь води. Від цього удару його випростані вперед ноги закинуло убік, щось надавило на груди, занурюючи на саме дно, і в темноті, що обступила зусибіч, безліч різнонаправлених ударів посипалось на його розпростерте у воді тіло. Він інстинктивно зіщулився, обхопив голову руками і на деякий час втратив уявлення, що відбувається.

    Раптом усе вщухло. Вода стала дивовижно спокійна. Одним гребком Акимка сплив на поверхню і відразу відчув переміну. Він мимоволі поглянув вгору. Над ним, здійнявшись у небо, нависла скеля. Вона була величезна. Вона усе заступила собою. І в її затінку було сутемно і прохолодно, як у льосі.

    Яка ж вона височенна, – подумав Акимка, підпливаючи до скелі.

    Її підніжжя прямовисно зривалося у воду. Лише в одному місці здіймався з води величезний валун, який напевне колись зверзся зі скелі. Від валуна тяглася догори розколина – крута й вузька, як водостічний жолоб. По ньому і планував Акимка підніматися до соколиного гнізда.

    Він підплив до валуна і знайшов місце, де вийти на берег. Але коли встав на кам'янисте дно і піднявся з води по пояс, його захитало з боку на бік, і щоб не впасти, він відступив назад у воду і присів, розвівши руки вширшки. Через деякий час він знову спробував вийти на берег і знову заточився. Тільки цього разу встиг вхопитися рукою за виступ валуна і, хитаючись мов п'яний, вибрався на нього й сів, обхопивши руками зігнуті в колінах ноги.

    Він довго так сидів – спиною до скелі, намагаючись ні про що не думати, лише дивився на воду, що плинула край валуна. Він поводився так, ніби йому було байдуже геть усе: і скеля, і сокіл, і розташоване у височині гніздо. Неначе він і переплів річку лише для того, щоби посидіти отут на холодному камені. Але в дійсності Акимка очікував, коли минеться слабкість і повернеться колишня впевненість у собі. Він знав, що без упевненості неможливо нічого зробити, і в очікуванні був ладен просидіти тут а хоч би й увесь день.

    Аж ось Акимка підвівся, твердо встав на ноги, обличчям до скелі, і глянув на розколину, що майже прямовисно йшла вгору. Він уважно оглянув її по усій довжині, лише після цього підійшов упритул до скелі. З цієї хвилини він більше не думав про те, що зможе, а чого не зможе зробити. Усі його думки були поглинуті підйомом на скелю. Воно потребувало напруги усіх його сил, оскільки ніколи в житті йому не доводилося підніматися так круто, – хіба що на дерево, ну, так там ніколи не було так високо. А головне – було за що вхопитися. Але тут триматися було ні за що. Він тільки притискався тілом до скелі, ризикуючи будь-якої миті перекинутися навзнак. Пластуючи мов ящірка, він чіпко хапався за камені, дряпаючи тіло об їхню жорстку поверхню.

    Акимка піднімався не кваплячись, не зупиняючись і не оглядаючись. Часом у нього виникало бажання уявити, що це сон, щоби мати можливість прокинутися в безпеці, настільки безвихідним здавалося інколи його становище. Але щоразу відшукувався виступ, до якого вдавалося дотягтися рукою, або знаходилась щербина в камені, куди могла утиснутись нога.

    Так метр за метром він піднімався все вище по розколині, і нагорі вона виявилася така вузька і крута, що на окремих ділянках доводилося рухатися вертикально, упираючись розведеними руками в кам'яні стіни пообіч себе. У такі хвилини Акимці здавалось, що він піднімається по кам'яному колодязю.

    Праворуч від постійно бачив те місце, де знаходилося соколине гніздо. Там виступав карниз, нависаючий над рікою як башта зі стрімчастими стінами, висотою в кількасот метрів. Підступитися до гнізда було можливо тільки по цьому карнизу і, дивлячись на нього з дальнього берега, Акимка гадав, що просуватися по ньому буде безпечно. Насправді ж карниз виявився неймовірно вузький. На ньому ледве вдалося розміститися, щоб сісти.

    Діставшись карнизу, Акимка вперше за час підйому спромігся передихнути. Він сів, притиснувшись спиною до жорсткого каменю й опираючись правою рукою в бічний виступ скелі. Було настільки тісно, що нікуди було діти ноги, – вони так і звисали над прірвою, запаморочливої глибочини.

    Акимка зацікавлено поглядав униз. Йому ще не доводилося бачити землю з такої неймовірної висоти. І він довго оглядав своє селище, назване Усть-Кара – звична для тутешніх місць назва селища по устю ріки.

    З височини було добре видно, як селище простяглося вздовж берега Шилки. Звідси було не розгледіти дальньої вулиці, і виступ скелі приховував нові будівлі за устям Кари. Але свою хату і вулицю від ріки, Акимка бачив добре. У яскравому сонячному світлі вона виділялася серед чорних зрубів широкою світлою смугою.

    Он воно як виглядає їх світ, – подумав Акимка про соколів. Дотепер висота поставала перед ним у її звичному вигляді – знизу догори, тепер він побачив усе навпаки, згори вниз, і видовище було грандіозне. Земля знаходилася глибоко долі, і там, далеко внизу під його ногами, Шилка виглядала струмком у широкій долині поміж горами. Серед галечника на березі ріки Акимка відшукав поглядом білий п'ятачок піску, де лежали його одяг і книга. Книгу з цієї висоти він не побачив.

    Потім він оглянув вузький карниз, що тягнувся ліворуч, нависнувши над рікою.

    Якщо я зірвуся, то впаду у воду, – сказав він собі і ліг на карниз, обличчям до скелі.

    Карниз був настільки вузький, що довелося виставити руки перед собою і повзти боком, притискаючись грудьми до горбистої поверхні скелі. Мало-помалу, звиваючись як вуж, Акимка посувався уперед. Він змушував себе не дивитися униз. Відтіля віяло холодом і тишею. Незвичайною тишею – потойбічної. Навіть відгомону ріки не було чутно тут.

    Сюди, у царство білого сокола, не долинали земні звуки. Спокій панував на цій запаморочливій висоті. Акимці зненацька здалося, ніби відбувається щось таке, що вже відбувалося колись, і він вже відчував цю моторошну тишу і цей жаский спокій, тільки тоді усе здавалося не таке зловіще. Можливо, це було вві сні?

    Ну, звичайно, уві сні, – подумав Акимка і раптом втратив рівновагу від необережного руху.

    Він відчув, як його тіло віддаляється від скелі, і в наступну мить йому здалося, що він вже падає спиною униз, настільки невагоме раптом стали його тіло. Усередині в нього усе захолонуло. Він перестав дихати і уп'явся пальцями в кам'яну стіну перед собою, припав до неї, намагаючись притиснутися якомога щільніше. Хвилина, проведена в невагомому стані, здалася Акимці вічністю...

    Нарешті йому вдалося трохи повернутися і притиснутися грудьми до кам'яної стіни. Відчувши цей доторк, він із полегшенням зітхнув і тої ж миті з жахом відчув, що знову відривається від скелі. Його відштовхував від кам'яної стіни порух грудей при подиху, і зрозумівши це, він більше не дозволяв собі глибоко дихати.

    Він несподівано усвідомив, що раніше спав – спав усе своє життя і прокинувся тільки тепер на цьому підступному карнизі. Тільки тут він почав сприймати кожну частку свого тіла і з подивом відзначив, які в нього ладні ноги й руки і які вони покірні його волі, як старанно обхоплюють поверхню холодного каменю.

    Напружене становище від хибкої рівноваги дедалі ставало більш стомлюючим. Воно не слабшало ні на хвилину, і зупинившись передихнути, Акимка відчував, що втомлюється ще більше. І він рушив далі, щоби не позбавитися сил від бездіяльності. Його свідомість уже самостійно, поза його волі, контролювало кожен рух тіла.

    Так він обігнув виступаючу частину скелі, заповз за виступ і побачив гніздо з двома пташенятами, які ще не увібралися в пір'я. Він сподівався, що біля гнізда буде якась ніша, де вдасться передихнути або хоча б розвернутися. Але там вистачало місця лише для двох пташенят, що вміщалися на невеличкому уступі. Отут до свідомості Акимки дійшло, що найважче ще переду. Він повинен повертатися тим же шляхом, але наосліп, нічого не бачачи на зворотному шляху.

    Впадати у відчай було пізно. І він простягнув до гнізда тремтячу руку, узяв пташеня зверху – зі спини, вкритої сірим пухом, і одразу рушив назад з остраху втратити залишки сил.

    Пташеня не тріпалося. Воно безстрашно дивився на людину, що викрала його з гнізда. Але Акимка все одно говорив йому заспокійливі слова, намагаючись запевнити не стільки пташа, скільки самого себе, що нічого страшного не трапиться. Тримаючи пташеня у витягнутій руці, він повільно посувався назад, мацаючи босими ногами вузький простір карниза. Він згадував кожний виступ, кожну западину в скелі, відновлюючи в пам'яті просування до гнізда, щоб безпомилково повторити увесь пройдений шлях у зворотній послідовності. Він не мав права на помилку.

    Акимка втратив відчуття часу, витраченого на зворотній шлях, і коли досяг того місця на карнизі, де знову спромігся сісти, його ледь не знудило від перенапруги. Він весь покрився випотиною; м'язи дрижали; тіло пересмикувало нервове тіпання; поштовхи серця відлунювали в скронях гучними ударами. Вперше за увесь час він відчув холод і затремтів.

    Коли він глянув униз, йому здалося, що там стало стрімкіше відтоді, як він піднявся сюди. Вода в ріці темніла вузькою стрічкою далеко внизу. На такій висоті було важко повірити, що Шилку не можна перестрибнути як струмок.

    Відволікаючи себе від невтішної принади спуску, він оглянув пташеня з усіх боків і погладив. Тоді обіп'яв його мережею, вмостив собі на голову і зав'язав кінці мережі на потилиці. Похитавши головою, він перевірив, чи міцно тримається ноша на голові, тоді уважно оглянув виступ, за який повинен був схопитися руками при спуску, і подумки мовив собі: "З Богом".

    І розпочав спуск.

    Він спускався обличчям до скелі і вже нічого не бачив, крім щербатою -бурою поверхні кам'яної стіни перед собою. Йому пам'ятався кожен рух неквапного підйому і тепер, під час спуску, не виникало особливих труднощів. Від нього лише вимагалось триматися якнайближче до скелі, щоби сила земного тяжіння не відокремила його від кам'яної стіни і не потягла в прірву.

    Акимка спускався без зупинок, намагаючись якнайшвидше позбутися дивного відчуття нереальності усього, що відбувається. Це почало невідступно переслідувати його, зваблюючи на хибний крок. Йому марилось, ніби він знаходиться вже на березі річки і просто згадує, як спускався по скелі. Він відчував спокусу ступнути як по рівному – по землі.

    Дивне це був відчуття – роздвоєності свідомості. І декілька разів Акимка зупинявся, дивився під ноги униз, щоб переконатися, що він ще тут, на скелі, а земля далеко внизу...

    Нарешті, він дістався валуна біля підніжжя скелі, де відпочивав перед підйомом. Тут він знову, як тоді, обернувся обличчям до скелі і поглянув нагору на здоланий шлях. Від цього руху пташеня забилося в мережі, і Акимка заспокоїв його, поклавши руки на голову.

    Боїться впасти, – подумав він про пташа. І, тримаючи голову по спромозі рівно, ввійшов у воду.

    Ріка підхопила його і легко понесла у своєму плині. Ця легкість визволення від тяжіння землі представилася йому блаженством. Лежачи на воді, він плинув уздовж підніжжя скелі з відчуттям птаха в польоті.

    Зненацька стало світліше. Це скеля випустила його з обіймів свого холодного затінку, і незабаром течія сама винесла його до протилежного берега. Акимка намацав ногами дно і, балансуючи на слизьких каменях, зняв ношу з голови. Прийшовши на місце, де залишились його речі, він поклав пташеня разом із мережею на свій одяг.

    Пташеня поводилося поважно, зрідка кліпало великими очима, слідкуючи за рухами людини. Акимка простягнув до нього руку й тут помітив, що рука забруднена якимось бурим кольором. Те ж сталося й з другою рукою. І на грудях залишила скеля свій відбиток червоно-бурими смугами.

    Прийшлося повертатися до річки і там, стоячи по коліна у воді, він вимив спочатку руки, а потім, змиваючи груди, відчув біль, – їх сполосували закривавлені подряпини. Акимка обережно обмивав їх у теплій воді, коли почув лункий поклик сокола. В наступну мить він побачив його – білого кречета на уступі скелі, біля гнізда.

    За хвилину сокіл безстрашно кинувся зі стрімкої кручі униз і каменем понісся до землі, ледь розгорнувши крила. Набравши неймовірну швидкість, він змінив напрямок польоту і майнув угору. Акимка дивився йому вслід, скинувши голову, і сонце зліпило очі, і, напевно, від цього набігали сльози.

    А білий сокіл плинув небом, і його політ був стрімкий і танучий удалині.

     Примітки:

     ¹ Чушки – сибірська назва свиней.

     ² Тай – сибірська назва тайги.

     ³ Галечник – кам'яний розсип.

     ⁴ Кутня – сітка для вилову соколів; встановлюється на кілочках, над кліткою з птицею-приманкою.

     ⁵ Гніздар – ловча птиця з гнізда (дикун – піймана уже дорослою).

     ⁶ Челіча – молодик ловчої птиці (виносити – привчити ловчу птицю до руки; вивабити – привчити ловчу птицю до вабила).

     ⁷ Єм – нога сокола (єми – кігті на ногах ловчого птаха).

     ⁸ Обносці – пута ловчої птиці для припону до сідала.

     ⁹ Вабило – жмут пір'я чи крил для приваблювання та навчання ловчої птиці.

     ¹⁰ Беркутчі – мисливець з беркутом.