Не знаю за вас, але мене це слово манить, притягує наче магніт. Містика чистішої води. І не де-небудь за тридев’ять земель в тридесятому царстві, а тут, по сусідству – у нас на Подолі. А від мого будинку так взагалі рукою подати. І з цього, власне, все й розпочалось.
    Сталося усе минулим літом, коли я був малий і нетвердо знав, за що перепадає. Але тепер, будьте певні, передчуваю прочуханку наперед і передчуття мене не зраджує. А все тому, що я став більший. На тому тижні мені "стукнуло" сім, як висловилась наша розумна тітка Еля. При цьому вона постукало пальцем себе по лобі і додала:
    – Він же – ні бе ні ме.
    На це я видав спершу "бе" з ріжками, тоді "ме" з хвостиком, а перед тим як змитись, повторив її козирний жест – пальцем по лобі, – настільки я образився.
    Взагалі-то я проворний, але тут схибнув: бабусина рука навдивовижу спритно вловила мене за вухо.
    – Що це за фокуси? – причепилась вона до мене. – Надумавсь коники викидати!
    – А нащо вона каже неправду.
    – Негайно вибачся.
    – І не подумаю. Я ще їй пригадаю!..
    І бабусі також! І взагалі, як її розуміти? Вона ж сама на минулому тижні пригощала мене іменинним пирогом та розхвалювала, мовляв, я став великий, розумний, і вже не буду грати на її нервах. Само собою, я обіцявся більш не грати, підбирав падаючі на стіл смачні крихти і згодливо кивав головою. Мене тішило мати цілих сім років, майже як нашому Бернару. Щоправда бабуся розтлумачувала, що він старший за мене на декілька місяців. Проте до кінця літа мені виповниться сім з половиною і старшим стану я, і восени піду в двадцять сьому школу. Я не плету, будь ласка перевірте. Причому, вчителька вже перевіряла.
    Дивна вона така. Нашу бабусю, котру всі у дворі звали Митрівною, вона величала Анастасією Дмитрівною. Виходить, наша бабуся зовсім не Митрівна – а Анастасія?! Чи це вчителька так по-вченому її називала? Біда з цими ученими. Їх хлібом не годуй, лише дай висловись, – жах як полюбляють усілякі зарозумілі вирази.
    Маю вам заявити, що цю вчительку я встиг добре розгледіти, поки мене за двері випроваджували. Поглянули б ви на неї: уся з себе така модна, у шляпці-пігулці з фіраночкою на обличчі, а головне – в рукавичках весною! Ще й рукавички ті – сама назва. Тонюсінькі. Сміхота та й годі.
    Розмова велася за мене на кухні, і завважте – без чаю! Це одразу кинулося в вічі. Тому що без чаю бабуся ні з ким не розмовляла. І, хоча мене витурили з кухні, щоб не крутився під ногами, я все одно чув під дверима, як бабуся співчувала вчительці:
    – Ой, набідкаєшся з ним, сердешна.
    А вчителька, погладжуючи свої рукавички, геть байдужісінько собі:
    – Не хвилюйтесь, Анастасія Дмитрівна. Він у мене шовковий буде.
    Як би не так! І я просунув крізь замкову шпарину металеву трубочку від учнівської складної ручки і прямою наводкою стрільнув кулькою з пожованого паперу.
    Цю ручку мені подарувала матуся, аби я вчився писати літери. Але навіщо ж їх писати? Адже вони є у бабусі дерев’яні, щоби з них складати слова. Вона сама по ним вивчилась і приказувала: "Дай-бог і мене вивчить". Тому від залізної ручки спершу згубилася вставка з металевим пером, схожим на пуголовка, а згодом, коли мене примусили писали літери олівцем, згубилась і олівцева вставка. Таким чином від колишньої учнівської ручки залишилась теперішня трубочка, трохи прим’ята з одної сторони, тому що я вчив Бернара стріляти з неї жувальними кульками, і він неумисно її пожував.
    Чи ба! Та ви ж не знаєте нашого Бернара. Так я вам зараз розповім. Це наш унікум. Бабуся тримає його за сторожа, дядько тренує носити пантофлі, матуся обминає десятою дорогою, а розумна тітка Еля ганяє його віником усюди, де втрапить. Один я товаришую з ним. У мене до нього оця... як її... сим-патія. Він такий великий та кошлатий. А який він кмітливий! По словам дядька Ростислава, він проходиться родичем на десятому киселі дуже знаменитій породі за кордоном. У дядьковій книжці є такий же пес – як дві краплі схожий на нього, на честь якого й прозвали його по-книжному, вельмишановне, Сер Бернар.
    Тільки на Сера він не озивається. А звернись до нього по-простому: – Бернар! – він одразу всміхнеться і заментеляє червоним хвостом.
    Взагалі-то Сер не червоної масті, а брунатної, – тобто рудий у цяточку. Доволі рідкісна масть, скажу я вам. На нашій вулиці усілякої псини, як собак нерізаних, проте ні в одної такої масті нема. Я не плету, будь ласка перевірте. Приходьте, самі переконаєтесь.
    Ми живемо на Лук’янівській вулиці навпроти кладовища. Це не те Лук’янівське кладовище, що на Лук’янівці. І взагалі ця Лук’янівка – не та.
    Щодо нашого кладовища, бабуся мені повідала, що воно старообрядне та найдавнезне на Русі! Відкрили його аж ген коли, під час колишньої чуми, ще за царя Гороха. Але бацили з того часу вивітрилися, і вже не страшно, що небіжчиків трафить зараза. Тепер там ховають усіх підряд з нашої вулиці. Мого діда також там поховали.
    За словами бабусі наше кладовище охороняється законом, а я знаю – що сторожем. І ходити туди увечері я вам не рекомендую: сторож спускає собак. А щоб вони нікуди не розбіглись, кладовище оточене парканом, та таким високим, що й не перелізти. І немає в тому паркані ні щілинки ні шпаринки, і потрапити за нього вдається не всюди. Навіть собачих пролазів не густо, по яким зручно пробратися як розвідник – по-пластунському.
    Але я відкрию вам секрет: в паркані є потайний хід – відсувна дошка біля акації навпроти нашого будинку. Від неї, якщо уважно придивитись, видно стежку по схилу прямісінько до наших воріт. Це я її з Сером Бернаром протоптав. Адже ми ходимо на кладовище майже щодня – шукаємо віщу могилу. Про це я вам особисто розкажу, коли прийдете.
    Може статися, що ви не помітите ту стежечку, – всяке може бути. Тож я вам підкажу інші прикмети, щоби наш будинок вірно знайти. Межи нами кажучи, на нього теж варто поглянути. Він реліктовий і піде на звалище, по словам розумної тітки, як по проекту.
    – Туди йому й дорога, – каже вона.
    Але ви не хвилюйтесь. Я думаю, він не скоро туди піде. Він ще міцний, хоча й "доре.люційний", з проїздом для карет, де навішені дубові ворота. Раніше там двірник стояв, і з усіма питаннями можна було звертатися до нього, – це було ще за тої доби "доре…" – ну, словом, ще за старих часів. А тепер замість двірника там вказівник висить у вигляді шпаківні з дашком і лампочкою всередині. Щоправда, вона не світить. Принаймні я не бачив, щоби вона світила. Не знаю, може вам пощастить, але краще не ризикувати марно і приходити засвітла, щоби номер будинку розгледіти.
    Номер на нашому будинку незмінний – шістдесят три, а от номер нашої квартири змінюється. За мою бувальщину він виріс з вісімнадцятої до двадцять третьої. Не знаю навіть чому. Напевне, будинок товстішає, як зазвичай з усіма буває з роками. Тож цілком ймовірно, що на той час, як ви надумаєте прийти, він стане ще більший. Тому краще шукати нашу квартиру не по табличці на дверях, а по шовковиці, що вимахала на розі будинку і заходить гілками до нас на балкон.
    Я не плету, будь ласка перевірте. Шовковиця й зараз є. Її добре видно з міста, адже стоїть вона по цю сторону Глибочицького яру, а все інше у Києві – на другій стороні. Мені, наприклад, видно з балкона усякі куполи золоті, що по усім горам понаставлені, і Покровський монастир навпроти нас, де матуся працює у тамтешньому госпіталі. То чом би звідти нашу шовковицю не розгледіти? Та й балкон заодно. Тільки не треба плутати: під нами є ще один балкон з гілками. А на першому поверсі нема ні балкона, ні шовковиці. Там один стовбур.
    Я не дарма вам указав цю прикмету: шовковиця – самий надійний орієнтир. Вона виросла тут разом з будинком, і бабуся пам’ятає її, скільки тут живе. А жила вона ще до "екс...ікс...операції" , одним словом – при царі. І платила тоді не в "жилкоп" , а в руки тому... як його... "ква...кві...містеру" стільки-то копійок. Тільки не подумайте, що тоді дешева ціна стояла. Нічого подібного. Тоді копійки були інші.
    Бабуся показувала залишки – з пригорщу, приховані у скрині, і божилася, що вони з чистого золота. Тільки воно сумнівне якесь – тьмяне, наче й не золоте. Я-то бачив справжнє, воно блищить. Воно на зубах у нашої розумної тітки. Хоча бабуся запевняла мене, що тітчині зуби з її скрині. І треба розуміти, що так воно й є. До речі, бабуся пообіцяла й мені золоту двох-копійку, коли в мене котрийсь зуб випаде.
    Спершу я відмахнувся, – коли воно буде. Але тепер бачу, що скоро. Нижній зуб вже хитається. Я подумую, чи не пора його міняти, щоби у мене в роті блищало як у нашої розумної тітки. Я не плету, будь ласка перевірте. Зверніться до неї, самі побачите. Тільки упаси вас боже назвати її по-дворовому, Еля. Бо вона у нас аристократкою вважається. Причому не так, як бабуся, – не з колишніх, а з теперішніх. Вона завідує універсальним магазином і все про все знає. А вже яка вона поважна від цього – не приведи господи, як бабуся каже.
    Тож я вам раджу підійти до неї на дипломатичній нозі, по-люб’язному значить, – Леонора. Тоді вона заусміхається, і зуби стануть на виду, адже вони передні. Заразом і я вам покажу свій нижній, котрий хитається, і ту бабусину двох-копійку, яка піде на ремонт.
    – Якщо один зуб випав, то інші так і посиплються, – застерігає бабуся.
    І з нею таке сталося. Всі її зуби тепер фальшиві. І коли вона виймає їх, щоби вони поплавали вночі у склянці з водою, в роті у неї стає порожньо, як було в Олежки, коли він ходив пішки під стіл. Бабуся лякає, що й мені так буде, якщо не глядіти за зубами. І я гляджу сто раз на дню в усі три дзеркала, що трюмом називається, оскільки в бабусиних словах ніскілечки не сумніваюсь. Адже наша бабуся древня і знає все на світі. Навіть пам'ятає усе три наші революції і все, що було перед тим, – коли вона ще викладала. Вона заграничні мови знала і за кожний урок їй платили пів-копієчки – ті самі, що зараз у скрині ховаються. Спершу їх, певна річ, багатенько було, але бабуся їх потрошку проїла в ті самі революції.
    Щиро кажучи, не зовсім зрозуміло, як це копійки можна проїсти, – прогризти, чи що? Але раніше й не таке могло бути, бабуся всяке припоминала. Все ж таки вона "довга жителька", а народилась так взагалі не в цьому віці, і розповідала, що тоді було рабство.
    – Що це таке – рабство? – допитувався я.
    – Це коли людину можуть продати або обміняти на щось, – пояснювала бабуся.
    – Ото було б здорово! Обміняли б Олежку на новий кошик з міцними ручками і не було б клопоту.
    – Ну й дурень же ти!
    Але вона це каже не так, як розумна тітка, коли її губи розтягуються в ниточки, – і тому я бабусю люблю. Запевняю вас, вона й вам сподобається. Так що приходьте. Побачите наш дім, нашу шовковицю і нашу бабусю. Тільки не баріться, бо вона заледве почувається і сама каже, що давно вже на якийсь ладан диха.
    Якщо будете йти ввечері, майте на увазі нашу лампочку – вона не світить у тій шпаківні під дашком. Тому шукайте наш будинок по липі. Це таке дерево з товстими гілками і такими велетенськими коренями, що вони вилізли з-під землі і на них можна поседіти, наче на лавці. Одна гілка кореня дуже довга, схожа на дебелу гусеницю з ніжками. У неї на спині спокійно розміщуються усі бабусі нашого двору, коли настає вечір і стає повадно втручатися в наші жмурки – нав’язувати свої правила, котрі давно застаріли.
    Посудіть самі: по-їхньому той, хто жмурить, повинен зав’язувати очі, а по-нашому він тільки до стіни обличчям стає і до десяти рахує. Та й як же він потім шукати буде – з зав’язаними очима?.. Тут навіть навипередки до стіни не треба бігти, тут кожен "тра-та-та за себе" встигне зробити.
    Так от, відносно дерева – не сумнівайтесь. Пройти повз нього й не помітити – неможливо. А якщо вже трапиться таке, ну, приміром, ви задумались про шоколадне масло або про халву, а може у вас випадково макуха завалялася в кишені, щоби в охотку пожувати, – тоді інша справа. Тоді дійсно ви можете наше дерево проминути. Тут нікому не заказано, подібне з кожним може приключитися. То в цьому випадку спитайте у будь-якого лук’янівського, аж до самої Олегівки, і вам підкажуть без ніяких, що дерево те стоїть на краю кладовища, з тої сторони, де немає кам’яної арки. Кладовище за нашою липою одразу закінчується, а вулиця починає спускатися на Стару Поляну до Чмелів-яру, котрий виходить на Глибочицю біля Соляної.
    Тільки не подумайте, що там водиться сіль. Соляна – це назва трамвайної зупинки. Може колись там сіль і була, але тепер немає. Тепер там дріжджі. Цілий дріжджовий завод. Напроти нього оцтовий цех, так що, коли вітер з Чмелівки, у нас на вулиці – повний букет. Я не плету, будь ласка перевірте. Але краще повірте на слово і йдіть з другої сторони, щоби у вас не склалося неприємне враження про нашу історичну місцевість. Відтак, я підкажу вам, як потрапити на Лук’янівку інакше.
    Насамперед направляйтеся до Житньому ринку, що в центрі Подолу під Замковою горою. Раніше там річка текла – Глибочиця, і бабуся переказувала, що в кої віки по ній ходили кораблі. Зараз по Глибочиці ходять трамваї, розділяючи Житній ринок навпіл.
    Поміж ними, прямісінько межи трамвайних колій, стоїть дерев’яна будівля в облупленій салатовій фарбі з дебелим колоском на даху. Сторонній може не здогадатися, коли прочитає назву "Колос", але я вам поясню: там пускають кіно про Тарзана і про Бродягу.
    На "Бродягу" мене не пустили, сказали – тяжкий фільм. Можна подумати у нас є легкі? Можливо десь їх удосталь, але у нас – один, два та й годі. Окрім "Кортика" нема що дивитись. А Тарзан мені сподобався, він двадцять серій жив у лісі і товаришував з усіма звірами в джунглях. Ви б подивилися, як там рикали тигри і тупотіли слони, ще й так красномовно, що навіть не збагнути, від чого дрижать стільці в кінотеатрі: чи то від рикання й тупотіння, чи то від проїжджаючого поряд трамваю. Словом, від цього дрижання й зронилося на кришу кінотеатру декілька зерен з дерев’яного, як реклама, колоска. І коли ми переходимо з нижнього базару на верхній або з верхнього на нижній, то прекрасно бачимо, що колосок щербатий, – як наш Олежка, коли сміється. А сміється він завжди до упаду. Я не плету, будь ласка перевірте. Покажіть йому палець – він зарегочеться.
    Чи ви не знайомі з Олежкою? Так це мій брат по розумній тітці. Точніше по дядькові. Розумна тітка тут ні при чім. А дядько Ростислав – рідний родич моєму татові, і його Олежка виходить мій "двох-юрідний" брат.
    Взагалі-то це не аби яка рідня, та й сам Олежка, хоча й названий на честь віщого царя, не схожий ні на якого царя, а на віщого тим паче. Дядько мій теж ніякий не цар і навіть не князь, – він працює на заводі столових приборів.
    Ви спитаєте, – звідки, мовляв, я знаю? – Так він сам розказує. Особливо по вихідним, коли зранку пропустить до сніданку стопочку з недільної "четвертушки", впіймає виделкою маринований грибок, що бігає по тарілці, і оттоді, задумливо глядячи на ту саму виделку з наколотим грибком, поважно так зі мною заговорить:
    – А знаєш, небоже, це я їх покриваю.
    І я йому вірю.
    На котромусь тижні він водив мене й Олежку на свій емальований завод, де столові прибори їздили на возику до великої печі. Аж раптом та пічка відкрила рота, а там! – все розпечене від вогню аж-аж-аж! Від того стає настілки страшно, що я сховався за дядька Ростислава, а Олежка в своїх коротеньких штанцях заліз йому на руки. А тут ще й пролунав гудок на кінець обіду, і Олежка з переляку напудив у дядькову кишеню на піджаку, – велику таку кишеню, містку. Я не плету, будь ласка перевірте. Цю історію дядько частенько згадує під настрій.
    Однак бувають дні, коли дядько Ростислав приходить без настрою. Тоді він не такий як завжди, тоді він дуже втомлений і норовить присісти на що попало. Всядеться і ну хвалитись, що може запросто на своєму заводі покрити прибори не емаллю, а цим... як його... чимось неблискучим.
    Бабуся зітхає і годує дядька борщем, а розумна тітка починає його пиляти.
    – Не пиляй! – прикрикує він на неї. І починає заливати нам про Берлін.
    – Не заливай, – намагається втихомирити його розумна тітка. Та де там! Його не зупинити. Він вже на своєму коні! І, глядячи на нього, бабуся сплескує руками:
    – Знову Берлін братиме до полуночі.
    Вона відправляє мене й Олежку спати, але дядько кличе нас назад. Він же не все розказав! Та й нам цікаво послухати, як там було в Берліні. Отож ми умощуємося зручненько на ослінчиках під пічкою, а дядько запалює цигарку і робить широкий жест:
    – Жора, тримай мій макінтош. Берлін будемо брати!
    Я переглядаюсь з Олежкою, – хто такий Жора? Може фронтовий товариш по Берліну? І що таке макінтош? Напевне, щось на зразок парабелума?
    Наступного дня я розпитую бабусю про усі цікаві подробиці, і тут з’ясовується, що макінтоша у дядька зроду не було. А Жора, це – а... але... "алергорія" така, щось на зразок пейзажу.
    Відносно Берліна теж не все складно. Виявляється ніякого Берліна дядько Ростислав не брав, бо його не запросили на ту подію, і увесь той цікавий час він провів у підпіллі. Тільки не подумайте, що це якесь тихе місце під полом, – це організація така, що з підпілля діяла, засідаючи по "ко-піративним" квартирам.
    Слухаючи це, Олежка хлопає очима, він не розуміє, адже його самого тоді ще не було. А я був, я застав оту "ко-пірацію". Цікавенько тоді було, доложу я вам. Я не плету, будь ласка перевірте. Дядько Ростислав усе підтвердить. Тільки треба вгадати час. А підвернись ви під легку руку, він і вам в охотку розкаже – і про Берлін, і про підпілля, і про кишеню на вихідному костюмі, в котру Олежка напудив. Треба лишень, щоби було під настрій.
    Ми можемо домовитись і я подам вам знак через вікно, коли приходити. Наприклад, вазон переставлю, як роблять наші розвідники на своїх таємних квартирах. Скажемо так – як побачити фікус в нашому вікну, так знайте: дядько прийшов в ударі і буде найцікавіше розповідати. Ви тоді швиденько приходьте за той час, поки бабуся годує його на кухні, інакше не встигнете. Одразу після борщу він починає брати Берлін, і тут ви повинні явитися вчасно. Це самий зручний час, щоб усе почути, як кажуть – з перших рук.
    Та може статися, що мій сигнал ви не помітите чи подивитеся в не те вікно. Тому краще нам зустрітися і про все домовитися заздалегідь. Я перекажу, де буваю і де ви зможете мене зустріти. Лишень не подумайте, що я призначу зустріч на кладовищі або десь у ярах. Я не маленький, я розумію: туди дороги вам не знайти. Отож зустрічатися будемо в публічних місцях. Я так думаю – на базарі. Кращого місця для зустрічі не віднайти. От тільки затрудняюсь, – на котрому з базарів зручніше назначити нашу рандеву?
    Зазвичай ми ходимо на Житній, він самий ближчий. Але іноді бабуся видирається на гору до Сінного ринку по крутим Вознесенським сходам, де жебрачать "христарадники". І буде вам відомо, що повз них не так-то просто пройти, коли вони голосять жалібно: "Пода-айте христа-ради". І тягнуться до вас своїми тремтячими руки.
    Цим явищем я цікавився свого часу:
    – Бабуся, що це з ними? Від чого у них така трясучка? Може їх сам бог за щось покарав?
    – Цить! Багато знатимеш – швидко постарієш, – страхає вона.
    – Не бійсь, не постарію. Я все одно забуду.
    – Не мели язиком, пустомеля, – шикала вона на мене і доставала копійку з хусточки, зав’язаної вузлом навколо монет. Всякий раз, виймаючи грошик, вона розв’язувала хусточку, потім знову зав’язувала з приказкою:
    – Далі покладеш – ближче візьмеш.
    І клала на самий низ плетеного кошика. А я дивувався – чому жебраки не йдуть? Адже тепер їм було за що купити собі поїсти.
    Коли я звертався з цим питанням до дядька Ростислава, він сміявся, мовляв, жебраки тільки з вигляду бідні, а самі горілку п’ють. Він якось застав у шиночку одного кульгавого на обидві ноги, і грошей у нього було стільки, що дядько ніколи за один раз не бачив.
    Бабуся цьому не вірила і мені не дозволяла, а коли я намагався з’ясувати: – Де ж у того кульгавого гроші були? В костилях?!
    Вона гримала на мене сердито:
    – Вгамуйся, невгомонний! Спасу на тебе нема.
    І вона права: на мені дійсно нічого такого нема. Я не плету, будь ласка перевірте. Приходьте і переконаєтесь хоч коли, а то й в суботу, коли у нас купальний день. Тоді я дістаю свій кораблик за той час, поки матуся напускає у балію води, а бабуся стругає мило на терці, як моркву.
    До речі, про моркву: скажу вам по-рецепту – від неї покращується зір. Починаєш дивитися на все іншими очима і навіть бачити таке, чого раніше не помічав. А вже який смачний морквяний сік! Смачніше всякої горілки! Я п’ю і не кривлюся, а от дядько Ростислав кривиться перед штурмом Берліна.
    Якось я дав пораду одному кульгавому на Вознесенських сходах:
    – Купить собі моркву на бабусині гроші.
    Він погодився: – Куплю, синку. – І реготнув.
    Але я йому не повірив, бо перед тим як відповісти, він глипнув на бабусю, і вона подала йому знак очима. Тому наступного разу я бабусю випередив: схопив за рукав, коли вона подавала гроші наступній жебрачці.
    – Не давай. Вона їх все одно проп’є.
    Жебрачка стрельнула на мене агатовими, як у кроля, очима і зашепелявила: "Від гошка два вешка, а вше шмот".
    Бабуся тикнула п’ятак в її немиту руку і потягла мене вгору по сходах, вичитуючи:
    – Будеш казати, як будем питати.
    От тому я й не люблю Вознесенські сходи. І Сінний ринок мені не подобається, хоча там є кінотеатр імені кавалериста Чапаєва, в котрому я дев’ять разів дивився "Кортик". Ще там ідуть Дюймовочки всякі для дівчаток і "мультики" для дітей. А біля Лук’янівського ринку в Клубі Трамвайників і того немає. А справа в тому, що клуб – не кінотеатр, там тільки один сеанс і той ввечері, для дорослих, працюючих на трамваях.
    Правда, там є Лук’янівська в’язниця, на яку можна поглянути з рогу базару, де аптека зі сходинками. Я не плету, будь ласка перевірте. Вам, піди, зі сходинок краще мого буде видно. А аптеку ви легко знайдете, у неї вікна наполовину зафарбовані як у лікарні.
    Так от, туди, на Лук’янівський ринок, я й Олежка відмовляємось ходити: і далеко, і нецікаво. Інша справа – Житній. Коли ми вибираємося на Житній, у мене й Олежки справжнє свято. У нас прорва вільного часу, поки бабуся ходить туди-сюди і прицінюється. Це не швидко робиться, тому що базарів два – по одному на кожну сторону вулиці. Але заблукати там ніде, оскільки лавки та ларьки на базарах різні.
    Ймовірно там я й призначу вам зустріч – біля крамниці з побутовим крамом. І якщо у вас достатньо часу, можете в неї зазирнути, подивитися мишоловки і пастки для щурів та мишей. А в правому кутку над ящиками з цвяхами висить справжнісінька сиром’ятна вуздечка, котру м’яли кожум’яки. Дядько згадував, що тут продавалися і хомути, і всяка збруя.
    Межи іншим, я питав у дядька Ростислава, чи не продавалися тут коні? Він посміявся й відповів, що ні. На його думку, кінь у магазин не влізе. А я бачив білого коня на вітрині. Якось же він туди вліз.
    Дядько не повірив, обізвав мене фантазером. А я не плету, будь ласка перевірте. От лишень пригадаю, де бачив, одразу скажу.
    – Бабуся, а бабуся, – причепився я до неї, коли ми переходили з верхнього базару на нижній. – Ти не бачила коня на вітрині?
    – Господь з тобою. Що ти мелеш?
    – Де ж то я бачив?
    – Кого?
    – Коняку, – підказує Олежка.
    – Он вони, – бабуся махнула рукою на стоячих в упряжі битюгів.
    – Та ні, – кажу. – Це не такі. Та була біла, і на вітрині – за склом.
    – Та ти білини об’ївся, упаси господи. Що ж їй там робити на вітрині?
    – Стояти.
    – Стій отут маком, – гримнула вона. – І дивись мені Олежку. Звідси ані на крок.
    – А на півкроку можна?
    – Я тобі дам "можна", – грозиться бабуся й зітхає: – Покарання ти моє господнє. Всю душу вимотав.
    Вона зникає поміж крамниць під дерев’яну арку, на котрій великим буквами написано:
    – Ж, Жит-ній ри, рин-ок.
    Прочитавши, я одвішую Олежці запотиличник: – Зрозумів, що написано?
    Він поважно киває, посмоктуючи солодкого півника на паличці.
    – Шкуру спущу! – гримаю я на нього бабусиним голосом. – Ні на крок, упаси господи. Зрозумів?!
    Я беру його за руку, щоб не згубився, і ми йдемо в закуток за крамниці дивитися іскри. По дорозі зупиняємось на хвилинку глянути, як скляр у обшарпаній кацавейці пихкає димом, переганяючи цигарку туди-сюди під рудими вусами. Потім він смачно плює в долоні, бере велике скло, кладе його на дерев’яний верстак і – тррахх!!! – розколює навпіл.
    Ой як здорово це в нього виходить, усі так і лізуть подивитись. А він призиває усіх по порядку: – По одному, громадяни! Не лізьте скопом. Скла на всіх вистачить.
    І бере друге скло, щоби зробити з нього два.
    На це варто поглянути, але вельми довго він приміряється. Інша річ – точильник, що поряд з ним крутить ногою колесо і водить ножиком по точильному кругу, висікаючи – джик, джик – різнокольорові іскри. Вони справжні, вони гарячі. Я не плету, будь ласка перевірте. Поки чекатимете мене, попробуйте іскри на руку. Хоча навряд чи вам пощастить пробитися до самого колеса. Там завжди стільки пацанів тасується, як карти в колоді, що в тій тасовці навіть мені проштовхатися нелегко.
    Зручніше за все підступитися до точильника, коли він носить свій станок по дворах і голосить під вікнами:
    – Ножі, но-жиці! Точу, рівня-ю!
    Він і до нашого двору заглядає, і я знаю чому: йому недалеко. Одразу за Житнім ринком по Глибочиці знаходиться шиночок, потім булочна, а за нею наша Лук’янівська. Так що ви, якщо наскучить мене чекати біля базару, йдіть самі. За булочною мостова веде круто в гору, і туди, на самий верх, вам і треба дістатись.
    Проте скажу вам як є: з базару в гору – ой як тяжко! І коли ми вертаємося, бабуся щохвилини свариться на Олежку, щоб не чіплявся за кошик, тому що ручки слабенькі і можуть обірватися, і тоді кошик прийдеться викинути. А він – бабуся дає нам його оглянути, – він же геть новенький.
    Щоби до Олежки краще доходили бабусині слова, я одвішую йому запотиличник і, коли бабуся починає його втішати, беруся за кошика сам.
    – Я тобі, бабуся, допоможу.
    Вона відсторонюється од мене:
    – З тебе поміч, як з козла молока.
    – Можна подумати з Нюрки більше.
    В серцях я непомітним чином додаю Олежці прибавку – коліном під зад, як робить наша Нюрка, – щоби не комизився. А на середині гори біля Олегівських сходів, де бабуся зупиняється перепочити на лавці, Олежка – душа продажна – виказує, що ми не чекали бабусю там, де вона нас поставила, а ходили дивитися іскри. Під кінець він хвалиться, що буде точильником, коли підросте.
    – Дурнику нерозважливий, вчитися треба, – наставляє його бабуся. – Інакше будеш коровам хвости крутити.
    А я потішаюсь, тому що раніше теж хотів бути точильником, але тепер порозумнішав і хочу бути склярем, щоби носити такі ж пишні вуса. В таких вусах мене б одразу почали поважати.
    А щодо корів, ви бабусю не слухайте, це вона того... перебільшує трішки. Корів у нас нема. От коза, Нюрка, є. Ой і вередлива ж коза!
    Я не плету, будь ласка перевірте. Спробуйте підійти до неї без хворостини і вам перепаде. Особисто мені завжди перепадає, коли приходжу перев’язувати її на свіжу траву. Вона дуже битлива, так і норовить копнути під зад. Отож без хворостинки до неї ані-ні. Та й з хвостиною треба не ловити гав, коли нагинаєшся і тягнеш з землі кований шворінь. Він довжелезний і так цупко сидить у землі, що ні за кільце, ні за приклепаний до нього ланцюжок одразу й не витягнеш. По цій причині я ходжу до Нюрки з Олежкою; поки тягну шворінь, він махає хворостинкою, прикриває тили.
    Відіграюсь я увечері, коли жену Нюрку в сарай, і хворостину виламую що треба. Але тут слід пригляди за Олежкою, аби не підбирав козячі горішки, котрі він путає з драже. Це цукерки такі – кругленькі, вмочені в шоколад. Ми їх частенько пробували, коли мій тато був з нами. Тепер його немає, поїхав у "вирядження" на далекий схід воювати з "інтирвентами", і бабуся причитає:
    – Ой-ой-ой, не скоро з ним побачимося.
    При цьому вона качає головою і плаче. Правда, плаче не так, як торік з моєю матусею плакали, коли отримали якийсь синій конвертик з "прихоронкою" . А тоді плакала, не просихала. І все примовляла, що їй вже недовго лишилося горе микати. Що вона раніше за всіх побачиться з моїм татом.
    – А мені, скільки микати? – запитую.
    – Тобі? – Бабуся гладить мене по голові і пояснює: – Тобі, як мідному казану.
    І якщо я пориваюсь заперечити, вона повчає:
    – Не лізь поперед батька в пекло.
    І я не лізу. Але якби би ви знали, як я їй заздрю! І не тому, що мені ще довго микати, не це головне. Мені конче потрібно побачитися з моїм татом. Справа у мене є. Важлива. Майже державна. Можу з вами поділитися, але ви навряд чи мені зарадите. Ви, мабуть, і не знаєте, хто такий Віщий.
    А тато знав. Ще й бабуся знає, але зараз вона така заклопотана перед паскою, що до неї краще не сунутись. Попитати бабусю найкраще взимку, коли вона понаносить вугілля з сараю і затопить пічку. А поки пічка нагрівається от низу до самої стелі, бабуся полюбляє посидіти біля вікна. Це розвага така в усіх бабусь – позирати на вулицю: хто – куди – навіщо. Тут у неї й запитуй про що завгодно. Але тоді стає не до розмов, тому що для мене й Олежки настає самий, що не є, найкращий час. Ми ходимо на голові. Я не плету, будь ласка перевірте. Тільки не раджу приходити взимку. Окрім номера "на голові" у нас нічого немає. Хіба що бабуся пригостить вас кутей з маком, а я покажу сараї, де стоять клітки і де густо пахне кролями.
    Сараїв у нас два. Один був мого тата, другий – дядьків. Тепер обидва стали наші. Те ж саме сталося з кролями. Хоча я достеменно пам’ятаю, як торішнього літа дядько Ростислав розділив: ті-то кролі мої, а ті-то – його. І я вирощував своїх кролів, годував кожного як за двох, щоби виросли більші за Нюрку.
    – Щоби вирости, – повчала бабуся, – треба їсти за двох усе, що дають.
    І я давав своїм кролям свіжу траву та зелене віття, і щовечора носив "летючу мишу" на обході разом з дядьком – світив у клітки. І поки дядько порався, я перевіряв, наскільки кролі підросли.
    Так я ростив своїх кролів усе літо і був настільки заклопотаний, що навіть з Бернаром роздружився. А восени дядько забув, де його кролі, а де мої, і багатьох з них не стало. Уцілілих він пересадив у свій сарай, пославшись на те, що там більше світла. Але насправді це не так. Татів сарай він вивільнив, аби запустити туди лисеня, котре я впіймав тоді в яругах за кладовищем.
    Не уявіть собі, що я такий спритний, щоби лисицю вловити. Я відбив її у собак, і поселилася вона в перероблених кролячих клітках. А дядько побивався, що в темряві вона не набере свій колір і пропаде ні за цапову душу.
    І дійсно: взимку вона так і пропала. Не в тому сенсі, що втекла, а якось несподівано померла. Вдень я ще до неї ходив, а ввечері дядько вже приніс її шкуру, і хутро на ній було сиве, наче засніжене.
    Дядько Ростислав пояснював це нестачею сонячного світла, хоча я вельми сумніваюсь. Особисто у мене волосся біліє влітку і, уявіть собі, від сонця. Я не плету, будь ласка перевірте. Побігайте ціле літо без панамки і ви побілієте.
    З тієї сивої лисиці вийшов шикарний комір на пальто розумній тітці. Ви, напевне, спитаєте: "Чому тітці?"
    Мене це також здивувало, і я законно обурився:
    – Чому не моїй матері?
    – Мені ні до чого, – відмовилася матуся.
    – А тітці до чого?
    – Не твого розуму справа, – осадила мене бабуся. – Ти ще маленький.
    – Тобто як це – маленький? – розпалився я. – Як лисицю ловити, так я маленьким не був.
    – Для дорослих питань ти ще не дозрів, – вставила своє зауваження розумна тітка.
    – Що значить, не дозрів? Хіба я вам слива, щоби дозрівати?!
    – Не огризайся зі старшими, – гримнула вона.
    Ой і захотілось ж мені відповісти... Але я вчасно згадав проворну бабусину руку й змився просто так, щоби в сараї перед татовими кролями від усієї душі висловитись. Самі знаєте, в таких випадках завжди стає легше. Щоправда, взимку ненадовго – ніс замерзає. Не знаю, як у вас, а у мене він мерзне, як "тер.мор-метер". В кишеню його не сховаєш, та й в рукавичку надовго не всунеш. Так що, самі розумієте, взимку у нас ображатися – не клімат.
    От по першому теплу, на Великдень по-старому, десь під кінець березня, можна й образитись. Однак у цю пору настають золотенькі дні, тому що весна у нас на Лук’янівці ні з чим не зрівняна. Я не плету, будь ласка перевірте. Тільки запасайтеся ботами, а то від бабусі влетить за мокрі ноги. У неї одні ноги на умі, наче й немає нічого на світі більш важливого. Я, було, спробував заперечувати, приводив їй на доказ Сера Бернара з усіма чотирма мокрими ногами, так що аж калюжі набігали на підлозі. І ніякий "ремонтизм" у нього не болить, ніяка "подарга" його не крутить.
    – Він скотина, – запевняла бабуся. – У нього не ноги, а лапи. Їх не крутить.
    Можливо, й так. Принаймні сперечатися з нею марно. Краще погодитися на боти і гайда на вулицю – пускати кораблик.
    Головне у цій справі, щоби була гора. Можна спробувати й на пригірку, але там не той шик. Інша річ у нас, на Щекавиці. Приходьте на весняні календи, коли біжучі струмки пострибають по мостовій. Та не забудьте прихопити свій кораблик. Але одразу попереджаю: у нас на Лук’янівці течія стрімка, як на усіх гірських ріках, так що кораблик має бути непотопаючий.
    Мій кораблик з цільної кори, зі щоглою й вітрилом з вощеного паперу. Дехто гадає, що кораблики пливуть під вітрилами і ставлять високі щогли на цілий аркуш з учнівського зошита. Такі вітрильники перевертаються у нас на першому порозі. А мій пливе сам по собі, вітрило йому ні до чого. Воно просто так. Для форсу, значить, – заради краси. Тому що вітрильник без вітрила, все одно, що паперовий змій без хвоста.
    Якщо я більш нічого не скажу, ви не збагнете, що мій кораблик з кілем. Через це й не потопає. Кіль врізаний дуже майстерно, його навіть не видно. А відливав його з олова мій тато. І взагалі він майстрував цей кораблик, як для себе. Мені він дістався у спадок. Другого такого ні в кого нема.
    Можливо, у вас взагалі немає кораблика, то ви не засмучуйтесь. Приходьте просто так, коли струмки зажурчать з проталин у снігових заметах, попускаємо мій – непотопаючий. Лишень не прогайте час! За бабусиними прикметами весна приходить з пухнастими китицями на вербі, а за моїми спостереженнями – з ботами. Дістануть боти з комода – біжи пускай кораблик; пошлють ламати вербу – готуйся до паски.
    Зізнаюсь вам як на духу: у нас на паску – самий інтерес. Я не плету, будь ласка перевірте. Чи ви не знаєте, що таке паска? Так це найголовне церковне свято. Бабуся вираховує дату на пальцях по тижням, а з якого моменту лічити – одному богу відомо. Він у нас на іконі в кутку кімнати, і бабуся з ним частенько перешіптується. Поза очі вона запевняє, що визначає час по місяцю – коли він стає повний після весняного рівнодення.
    Я й собі вирішив, нумо спробую – і дивився, дивився на місяць, але не спромігся нічого видивитись. А бабуся спромоглась. Не інакше з ікони їй підказали. І вона вирядила мене ламати вербу. А це, як я вже казав, вірна прикмета.
    Вербу ми святимо в церкві на Старій Поляні і бережемо якнайдовше. У свяченої верби магічна сила! Це навіть я знаю. Стьобнеш кого-небудь лозиною – враз від усякої хворі зцілиться. Особливо це стосується дівчаток: вони в панчохах і добре зцілюються по ногах. Гвалту біля церкви! Хоч вуха затуляй. Я не плету, будь ласка перевірте. Тільки приходьте завидна, інакше й вам перепаде.
    Одначе вербна неділя не залишає того приємного присмаку, що лишається після паски. Її тепер просто вирахувати: вона в наступну неділю. Але наша бабуся готується до неї з четверга: протирає крейдою облучки ікон, прикрашає їх новими рушниками з червоними маками і підливає масла до лампадок, підвішених на ланцюжках перед образами. Потім відчиняє ковану по восьми кутах скриню, і стає видно, чого в ній тільки нема: – від кравецьких голок, привезених татом "з трофею", до кролячої шубки в нафталіні, котру дадуть мені поносити взимку в перший клас.
    Але з усього скарбу бабуся вибирає зі скрині лише білу штапельну хустку, запинає сиву косу, завиту тугим калачиком на потилиці, хреститься перед образами і йде до церкви по вогонь. Вона його приносить у паперовому пакуночку на тоненькій свічці, запалює від неї лампадки й урочисто промовляє:
    – Слава Богу, перезимували.
    Ну, тепер ми знали, що треба робити і бігли на кухню – лупити цибулю, щоби з лушпиння варити фарбу. Вона виходила гарна, золотава, і ледь умокнеш яйце, шкаралупа золотиться прямо на очах і вже не відмивається ні на яйці, ні на пальцях.
    Крім самоварних красок у бабусі є й покупні. Вона тримає їх в каламарях у комірці в сінях біля вхідних дверей. Я не плету, будь ласка перевірте. Ті склянки й досі, піди, стоять собі там на полиці. Тільки фарби такі їдкі, що я вам не раджу торкатися, бо потім і вас дражнитимуть – замазура!
    Взагалі-то нам з Олежкою виділяють по трісочці, щоби ми катали крашанки по фанерці туди-сюди, поки висохнуть. А сохнуть вони швидко, бо фарби, перелиті в консервні баночки, розігрівають на плиті для ефекту.
    Перефарбувавшись з голови до ніг разом з пасхальними яйцями, ми розкладаємо їх по тарілках і підглядаємо в духовку, де достигають паски. Крізь скляне віконце видно, як вони підростають у круглих формах – маленькі й великі. Але це крадькома робиться, тому що бабуся суворо забороняє на них дивитись. Навіть шпильку зашпилює від зурочення, доки вони стигнуть. А щоби покуштувати – ні боже мій!
    Вона цілком серйозно попереджає: – Це гріх.
    І щоби бути від гріха подалі, ми обступаємо глибоку глиняну макітру, в котрій бабуся тре мак для пирогів дебелим макогоном, схожим на булаву Тараса Бульби.
    Після того, як паски зготуються і вишукуються під рушником на кухонному столі, очікування стає нестерпним. Бабуся проповідує, що останній тиждень перед паскою зветься страсним. І недарма. Ой, і страсне настає чекання! Ой, і томливе! Навіть від спеки не так нудишся, як від очікування. Хоча й було доволі жарко в ті дні, коли наступила паска. Точніше було не холодно, бо вона настала ніччю.
    Якщо ви не бачили, як настає паска, то що ви тоді взагалі бачили?! Навіть Олежка цього року ходив дивитись. Цікаво так, що й не перекажу.
    Все відбувається коло церкви – жах як урочисто. Люди збираються заздалегідь і, обступивши церкву, ждуть з усіма своїми клумаками й торбами, напакованими харчами, як наче у дальню путь кудись виряджаються. Моя бабуся приходить з кошиком, куди влазять одразу три паски, дюжини півтори яєць, кавалок сала та кілька кружалець домашньої ковбаси, котру тепер можна їсти без оглядки, тому що постам настав кінець. І коли бабуся усе це посвятить, від того зійде чи то користь, чи то благодать. А що свячене просто так їсти не можна, то це вже точно. Я не плету, будь ласка перевірте. З’їжте без дозволу, і бабуся вам таку баню влаштує – без віника жарко стане!
    Думаєте, це через що? А все через те, що чекати приходиться довго. Та й батюшка наче як дражниться: вийде з церкви, помахає кадилом і знову сховається – співати свої речитативи. А ми як стояли, так і стоїмо неприкаяні, дожидаємося, доки тривають церковні співи про щасливе повернення Христоса, котрий побував десь ген далеко і повернувся в цілості звідтіля.
    – Бабуся, де ж то Христос побував? – допитуюсь я.
    – На тому світі, сердешний, – загадково відказує вона і напучує: – Царство йому небесне.
    – Він у те царство полетить?
    – Його янголи вознесуть.
    – Коли?
    – Скоро, онучку. Скоро.
    І я в усі очі дивлюся на церковний дах, на піднесений в зоряне небо блискучий хрест, щоби не проґавити, як ангели почнуть возносити Христоса в небо.
    Але як я не приглядався, як не пильнував, вони вознеслися непоміченими. Це я збагнув, коли всі почали перешіптуватися між собою, позапалювали свічки, і натовп посунув з церкви, неначе з кінотеатру. А на дзвіниці заграли дзвони.
    – Почалося, – підказав я Олежці, щоб не проґавив найголовнішого. – Зараз він буде виходити.
    І бабуся підтвердила:
    – От і дождалися, хвала господу.
    – Ідуть, ідуть, – залунало звідусіль.
    Усі погляди спрямовані на відчинену церковну браму, звідки виступає настоятель з височенною метровою свічею. Він і є найголовніший сьогодні, після Христоса, звичайно. На ньому позолочена висока шапка, як у кухаря, і біла ряса, розшита золотом. Навкіс через плече пов’язана червона стрічка з блискуче-жовтими краями.
    За настоятелем виходить батюшка, помічений хрестами на накидці спереду й ззаду. Слідом за ним посувається з церкви уся свита й шикується в процесію. Очолює її паламар, котрий несе великого скляного ліхтаря з дверцями, крізь які помістили всередину палаючу свічу.
    Тричі обходять вони навкруг церкви, і батюшка вмочує кропило в плошку з водою і бризкає праворуч і ліворуч, віщаючи миру: – Христос воскрес!
    Я смикаю бабусю за рукав:
    – Коли ж він встиг? Я не бачив. І ангели не прилітали.
    – Цить, олух царя небесного, – шикає вона на мене. – Цить!
    Я забігаю бабусі за спину, де їй мене не дістати, і сам собі думаю: хто ж той цар, якщо я при ньому олух? Я б спитав у бабусі, але їй зараз не до мене. Кроплять її кошик, з якого ми розговіємося зранку.
    Пасхальний ранок починається з того, що розумна тітка Еля заводить на патефоні "Бесаме-муча" і розпікає щипці на газу для перманенту. На бабусине запитання, – куди це вона збирається спозаранку? – вона заявляє:
    – Йду на люди.
    – А ми хто ж? – сердиться бабуся. – Ми не люди значить?
    – Що ви до мене причепились! – здіймає ґвалт розумна тітка, неначе її тут ріжуть. – Навіть на свято немає спокою!
    – Міняй платівку! – кричить їй з кімнати дядько Ростислав.
    І коли вона вимітається з кухні, я заспокоюю бабусю:
    – Дідько з нею, хай собі йде, заради бога. Нам більше дістанеться.
    Я маю на увазі виключно крашанки. Без них паска – пустий звук. А от після того, як усі розговіються зранку, ми виходимо у двір навбитки битись крашанками. Хто перемагає – забирає собі бите яйце, і буває так поталанить, що наб’єш повну пазуху. Я не плету, будь ласка перевірте. Якщо у вас є обманка з качиного яйця, всі крашанки ваші.
    Після того, як перестукаються яйця і з гострого кінця, і з тупого, настає благодатна пора промислу. На промисел я беру Сера Бернара, і ми відправляємося через кладовище і далі за татарський погост на кручі, де я добуваю пісок. Власне, це не пісок, це така глина, як тато казав. Вона сипуча і біла мов сніг. І така ж холодна. Причому у ці дні вона неймовірно підстрибує в ціні, за неї можна виручити срібну монету.
    Старші хлопці добувають червоний пісок, спускаючись в печери на кручі по мотузці. Я б теж поліз, та мотузки нема. Проте якщо моїй бабусі знадобиться червоний, я вмить його виміняю на білий. Ви не думайте, білий – він також сам в руки не йде. Його попошукати треба. Можу сказати більше: треба знати жилу.
    Моя жила дісталась мені від тата, і я її бережу. Я її нікому не показую. Вона схована в печерці, схожій на нірку ластівки-береговушки, і нірка постійно заглиблюється від мого старання. А пісок з неї дивовижний! Пісочний хрест, насипаний на могилці з мого білого піску, видно навіть вночі. Нечиста сила таку могилу обходить, сторониться. Я не плету, будь ласка перевірте. Завітайте на кладовище вночі, тільки й всього.
    Потрапити на наше кладовище все звідти ж – з Житнього ринку. Якщо вийдете на гору по Погребальній, то кладовище буде по праву руку, на самій маківці гори. Вхід – під кам’яною аркою, навпроти Лук’янівського провулка.
    Тепер Погребальну вулицю переназвали в Олегівку, тому що по ній везли Віщого Олега погребати. А хоронили його десь тут, на Щекавиці. От тільки де?..
    – Бабуся, а бабуся, скажи: де Віщий Олег похоронений?
    – Відчепись, покарання господнє, – свариться вона. – Тисячу разів казала. Тобі в одне вухо влетить, в друге вилетить.
    – Так я його пальцем заткну. Ти тільки ще раз скажи.
    Однак бабуся починає казати зовсім про інше:
    – Залиш киселю Олежці.
    – Добре, – обіцяю я, сьорбаючи кисіль: – Залишу, якщо залишиться.
    Олежка при цьому сміється і заробляє від мене ложкою по лобі. Він починає хникати, а я йому роз’ясняю:
    – Не хнич, дурень. Тобі що в лоб, що по лобі – все єдино. Не віриш, спитай у бабусі.
    Він відправляється це з’ясовувати на кухню, а я тимчасом висьорбую кисіль, прихоплюю пів-пирога з маком і "аля-улю" – з балкона, вниз по шовковиці, потрапляю прямо до Сера Бернара під сарай, де він стереже білих велетнів. Влітку їх завжди вигулюють під сараєм на травиці, огородженій невисоким парканом.
    Парканчик невеличкий, суто для кролів, але щоби не повадилося через нього комусь перелізти, біля сараю садовили Бернара, і він строго, не кліпаючи очима, дивився на кожного, хто проходив повз нього. Бернар у нас дуже серйозний. Мені подобається товаришувати з ним.
    Щоби він відчув свято на паску, я пригощаю його пирогом і просвіщаю в історії про ті часи, коли на Русі царював наш руський Олег, чию могилу ми віднайдемо обов’язково. Сера я брав у компанію. І йшов він добровільно. Так що дарма бабуся вичитувала мене потім, буцімто я його зманив і залишив кролів без призору. Я не манив, він сам пішов. І за кролів неправда. Я не плету, будь ласка перевірте. Кролі всі до одного цілі.
    На кладовищі я взяв Бернара на поводок, щоб не гасав як угорілий. Все ж таки ми йшли на серйозну справу: шукати історичну могилу. Бернар мусив знайти її по запаху. І, покладаючись на нього, ми облазили усе кладовище разом з довколишніми схилами і здорово притомились. Справа в тому, що я покладався на Бернара, а він, як з’ясувалося, думав не головою – а ногами. Словом, рискали ми цілий день і під вечір всілися перепочити на схилі, звідки зручно поглянути на широкий розлив Дніпра з островами в густих деревах. Кращого краєвиду, можу вас запевнити, на жодній київській кручі немає.
    І поки ми там собі відпочивали, на мене раптом зійшло прозріння: – вночі треба шукати! Вночі!!
    Причому сьогодні сама пора! Самий час для воскресіння!!..
    Он щойно Христос воскрес. Це же факт! Отож і Олег воскресне. Він же – ВІЩИЙ!!!
    І ми вирішили дочекатися темноти й не помітили, як заснули. Пробудилися в пітьмах під зірками при світлі місяця.
    – Як думаєш, Бернар, котра година? – поцікавився я для порядку, хоча, зрозуміло, годинника з собою у нього теж не було.
    Бернар покрутив головою, поворушив вухами і задумливо поглянув на гору. Я теж поглянув туди, побачив могильні хрести на тлі зоряного неба, і якось мені стало не по собі. Згадалися бабусині розповіді про всяку нечисть. Вона запевняла, що опівночі покійники встають з могил і вештаються по кладовищу, витають над хрестами.
    – Упаси боже опинитися там в опівнічний час, – страхала вона.
    – А якщо зараз опівніч? – опасаюсь я і підбурюю Бернара, щоби тримався напоготові.
    Тут я звернув увагу, що ніч сьогодні якась задушна, і разом з тим руки тремтять наче від холоду. Не впустити б Бернара чого доброго, – удвох худо-бідно одіб’ємось. Коротше кажучи, я прив’язав поводок до поясу, і ми як альпіністи полізли вгору. Таким маневром вийшли на кладовище і роззирнулись.
    Тиша навкруги – гробова. І усюди причаїлася темінь кромішня межи могил. А самі могили світяться світлячками, наче дивляться очима з землі. Жах несусвітній. Вже не тільки руки, вже й ноги трясуться. Я підозріло гляджу по сторонах – не підхопився бува якийсь дух передчасно? Може й виходять вони гуртом опівночі, але де гарантія, що комусь не терпиться вибратися раніше, в неурочний час. Від них чого завгодно можна чекати.
    Так ми з оглядками, потихеньку, добралися до середини кладовища і біля могили діда, як завжди, зупинилися перепочити. Оттут я несподівано й побачив ЙОГО...
    Не було сумніву, що це ВІН. Кому ж іще шастати по кладовищу серед ночі? Кому витати над хрестами?..
    Я не закричав, не побіг, не зажмурився. Я подумав, – ні, я нічого не встиг подумати, я просто задерев’янів. Всі думки вистрибнули з мене, мов кролі з відчиненої клітки, й розбіглися в різні боки від жаху. Можливо, я би теж побіг, але пересвідчився, що у мене піднялися ноги. Коли я звернув на це увагу, я вже сидів на якісь могилці. Та так і заціпенів.
    Те ж саме сталося з Бернаром: він ліг поряд і закрив очі. Мабуть, йому стало зовсім зле. Напевне запаморочилось в голові. Я простягнув до нього руку, погладив, щоби хоч трохи його підбадьорити. Але сталося непередбачене: варто було мені його торкнутись, як він підняв голову, поглянув на мене дуже виразно – оттакенними очищами. І якось дивно він усміхнувся. У мене виникло жахливе передчуття, що зараз він заговорить людським голосом.
    І дійсно в його поведінці сталися зміни: він показав зуби, поворушив вухами і глухим голосом загарчав.
    Серце випало з мене і застрибало під ногами. А сам я став ні живий ні мертвий. Мовби це не я, а хтось інший сидить отут вночі і дивиться на усе моїми очима.
    Тут Сер Бернар підвівся в увесь зріст і шерсть на ньому встала дибки. Він утупився в те жахіття, що манячило у пітьмі. Я, межи ділом, теж придивися.
    Може, примарилося, – думаю.
    І щойно я про це подумав, як почувся шерех та чиїсь кроки. І я знову побачив таке – що волосся на голові заворушилось.
    Серед дерев над оградками поміж хрестів посувалося бозна що.
    Одне з двох, – зметикував я: – Або чорт, або перевертень.
    У нього була велетенська голова – з рогами!.. Але їх було не два, як зазвичай у них буває. Рогів було багато. Вся його довбешка була утикана рогами. Причому різної довжини. І ті, що були найдовші, колихались – погойдувались в такт його кроків.
    Тепер у мене відтялись не тільки ноги, але й усе інше. Всі частини мого тіла кудись вивітрились; лишилася одна голова і чуприна на ній – дибом.
    – Чур мене, чур! – зашепотів я.
    Не знаю навіть, що сталося б далі, якби це рогате чудище не пройшло повз нас. І тут мені одразу закортіло додому. Хай навіть там настінні бабусині дзиґарі з жахливий нічним боєм рахують години ще голосніше; і навіть те, що ми живемо на останньому поверсі біля зловісних темних сходів на горище, вже не здавалося страшним. Аби лишень опинитися вдома!
    Раптом сталося неможливе: голова з рогами зупинилася і... знялася з плеч...
    Єй-же-єй! ВОНО поклало свою голову на землю!!
    У мене по спині побігли мурашки і закопошилися на голові. Сер Бернар усе це бачив і вразився не менш мого. Він рикнув і шарпнувся на повідку. Ще й брехнув густим басом, щоби нагнати побільше страху. І той, рогатий, злякався, кинув свою голову і задав драла по кущах. Бернар, певна річ, кинувся слідом і мене потягнув за собою. Отут я пожалкував, що прив’язався до нього: опиратися не було сил. Я чалапав за ним на поводу до рогатої голови і думав про себе – капець! Пропаду ні за цапову душу!
    Раптом спереду блимнуло світло. Від несподіванки у мене підкосилися ноги. А Бернару все ніпочім. Однак тягти мене за собою він не став і теж зупинився.
    Тоді мене наче телепнуло по голові: – та це сторожка.
    А голова?..
    Ми оглянули "голову".
    – Та це ж пень! Сторож ніс його на дрова.
    А нечиста сила?..
    – Та ну її!
    И ми пішли собі далі без ніяких. А коли з пітьми вигулькнув паркан, я вмить відшукав відсувну дошку – і ми були вдома.
    – Де тебе чорти носили? – зустріла мене бабуся на порозі.
    – На кладовище, – зізнався я.
    – Не приведи господи, – перехрестилася вона.
    – Слава богу, – з полегшенням зітхнула матуся.
    А дядько Ростислав незворушно, як завжди: – Я ж вам казав, нічого страшного.
    – Абсолютно нічого, – підтвердив я. – І чорти там несправжні.
    – Не святотатствуй, – притопнула ногою бабуся.
    А розумна тітка висловилась:
    – Ви полюбуйтеся на нього. Він вже дійшов до ручки. Він і Олега підбиває на всякі виходки.
    – Якого Олега? – не розібрався я. – Віщого? Так він сьогодні не виходив.
    – Цариця небесна, – запричитала бабуся. – Схибнулося дитя, упаси боже.
    – Як вам це подобається? – не вщухала розумна тітка. – Зауважте, я вас давно попереджала.
    Тут дядько Ростислав спробував усіх заспокоїти:
    – Та що, врешті, сталося?
    – Так, – з розумним видом підтакнув я. – Що вам, врешті, сталося?
    – А от що!
    Бабуся впіймала моє вухо і потягла в куток ставити. Але вухо вислизнуло, і я залетів під ліжко за дерев’яний чемодан, що приїхав з матусею із "мем.сам-бата" .
    – Вилазь, – наказала бабуся. Але я не виліз.
    – Залиште дитину у спокої, – заступився за мене дядько Ростислав. – Все ж таки – вдома.
    На тому й скінчилася екзекуція.
    Серу Бернару також дісталося. Точніше не дісталося, бо в покарання його посадили на голодний пайок без вечері і без сніданку. Я чув зранку, як він жалібно виє під сараєм, і, виправляючи цю волаючу несправедливість, я потягнув з кухні ножа і шмигнув у кімнату, де на блюді під образами красувалася свячена паска, обкладена крашанками й повита плауном, наче зеленим змієм. Не довго думаючи, я відтяв од неї добру половину, ще й прихопив крашанок в придачу, і все по дружбі згодував Бернару.
    От за це мені перепало! Бабуся прихопила мене і так відохотила, що тепер я усім заказую їсти свячене. Боронь боже! Я не плету, будь ласка перевірте. Тітка Еля роздзвонила про це на всю Лук’янівську.
    Однак могилу віщого Олега я все одно знайду. Не відступатися ж од історичної мети через якусь прочуханку. Я вже й з Бернаром домовився пошукати ще раз. Досадно тільки, що у такій важливій справі ми без підмоги. От якби тато зі свого фронту повернувся, він би нам ой як допоміг!
    Тож якщо вам відомо що-небудь про мого тата чи про те, коли він собі думає повертатись, ви можете зробити послугу: напишіть на адресу, що я дав. А то й приходьте. Я і моя матуся будемо дуже раді.
   
   
   
    P. S.
    Я обіцявся згадати про білого коня. Я згадав. Це було на народній виставці сільського господарства. І кінь там був на вітрині живий. Такий же кінь був у Віщого Олега – я його бачив у якісь книзі. Він пасся десь тут, на схилах Щекавиці. По переказам тут і помер, і Олег від нього змією вкусився. І став – ВІЩИЙ.
    Коли ми знайдемо його могилу, на ній поставлять пам'ятник – йому і його білому коню. Я вже з’ясував, де шукати, – на східному краю Щекавиці, біля телевежі. Тож ви тепер знаєте, де пам'ятнику бути, і можете посприяти, якщо схочете. Тільки поспішайте! А то ми самі управимося, і тоді вам буде прикро, що запізнились. Це вас дуже засмутить, можете мені повірити.